Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.

— Прошу вас, — одповів люб’язно, — в лівій кише­ні піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.

Оперативник виразно зиркнув на полковника й пі­шов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шка­тулку в руки.

— Що тут? — запитав.

— Мої скарби, — зсунув брови Левинський і впер­ше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олек­сандр Степанович моргнув і мовив жалібно: — Які в мене мо­жуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Прав­да, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…

Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти — в міру можливості, звичай­но, в межах розумного.

— І скільки ж залишила вам теща? — поціка­вився.

— Одна жила, старушенція, — пояснив Левинський. — Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…

— Тут? — поплескав по шкатулці Козюренко.

— Тут, — зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. — Нічого там особливо­го нема…

Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дріб­них перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.

Козюренко зазирнув у книжку. Залишок — чотирис­та п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на ку­рорт.

Оперативник перерахував гроші.

— Триста карбованців рівно, — присунув їх до книжки.

Козюренко обдивився золоті речі: не дуже кош­товні, і справді два персні та брош старовинної робо­ти. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув ту­ди ж і ключі.

— Від чого? — запитав.

Левинський опустив очі долу.

— Від робочого приміщення. Ви ж бачили, там дещо зберігається.

Козюренко згадав: справді, в комірчині Олексан­дра Степановича лежали деякі речі. Але ж ключі потрібні кожного дня, для чого ж ховати їх у шка­тулку? Запитав у оперативника:

— Ще є такі?

Той похитав головою.

— І ви, прийшовши з роботи, заховали ключі до шкатулки? — обернувся до Левинського.

— Ну, що ви! Це дубль. Ключі від свого примі­щення я залишаю в магазині.

Левинський дивився на Козюренка заскаленим проти світла оком, відповідав спокійно, та все ж пол­ковник уловив якусь нещирість у його словах. Козюренко на мить заплющив очі, пригадуючи, як усе було в комісійному магазині. Мав виняткову спостережли­вість — і вона не підвела його і цього разу. Згадав, як рудоволоса жінка, що заходила поперед нього до комірчини оцінювача, відчиняла двері, і запитав:

— Але ж, громадянине Левинський, наскільки я пам’ятаю, у дверях, які ведуть до вашої комірчини, один замок, чи не так? Для чого ж вам два ключі?

Левинський удав, що його дратує незастебнутий верхній гудзик піжами. Застебнув, і цих кількох се­кунд йому вистачило, щоб знайти відповідь.

— Замок поміняли, — пояснив, — а новий ключ я просто почепив на старе кільце. Чомусь того ключа не викинув, сам не знаю чому…

Козюренко дістав ключі із шкатулки. Уважно роз­дивився. Так і є: не оригінальні, а виготовлені за зразком. Від замків різних систем. Удав, що повірив Левинському, недбало кинув ключі назад і помітив, як Олександр Степанович ледь помітно перевів дух.

Щось у цій ситуації з ключами було нечисто. Але що саме?

Полковник дав знак оперативнику, щоб продовжу­вав трус, а сам опустився в крісло. Скоса зиркав на Левинського, бачив, як той стиснув долонями ручки фотеля так, що пальці аж побіліли. Знав, що означає це — ключі!

Але ж від чого вони?

Завтра він переконається, що не від комірчини оцінювача, власне, він знає це і зараз, але від чого?

Нараз одна думка прийшла в голову полковнику, і Козюренко вирішив: зрештою, вона не така вже й безглузда. Відклав газету й запитав у Левинського:

— Ви знаєте, шановний, своїх сусідів?

Видно, потрапив у ціль, бо той нервово сіпнувся й різко повернувся до полковника.

— У якому аспекті? — поцікавився.

— У самому прямому. Хто вони?

— І це має відношення до цього безглуздя? — зне­важливо вказав на оперативників, що вистукували підлогу.

— Може, й має… — Козюренко відчув, що нареш­ті взявся за нитку, а інтуїція рідко підводила його. — Розкажіть мені про своїх сусідів.

— Але ж я з ними майже незнайомий.

— Не має значення. Хто мешкає поруч?

— У сто восьмій? Там слюсар заводу електропри­ладів Турчак Сергій Володимирович.

— У сто дев’ятій?

— Хижнякова. Здається, Тамара Іванівна. Якщо не помиляюсь, директор ательє.

— А напроти?

— У сто десятій? Заслужений артист, чули, ма­буть, Дрогайцев Леонід Володимирович.

— І чув, і бачив, — ствердив Козюренко. — Теле­фон у нього є?

— Йому б не поставили!

— І ви іноді користуєтесь ним?

— Дуже рідко.

Козюренко дістав ключі із шкатулки.

— Не від квартири Дрогайцева? — підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. — Мо­же, ви щось хочете повідомити, шановний?

Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.

— Робіть свою справу і не чіпайте мене! — вигук­нув раптом високим голосом.

— Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпа­ти отаких, як ви! — на секунду не втримався Козю­ренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: — Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.

Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в ат­ласній тужурці, невдоволено мружачись.

— Що вам потрібно? — запитав добре поставле­ним голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. — На якій підставі?

— Хвилиночку… — Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зу­силля. Другим ключем відімкнув і нижній за­мок.— Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксу­вати це.

— Ви фокусник? — знизав плечима Дрогайцев.

— Ні, ми з міліції. — Козюренко простягнув по­свідчення. — Й вимушені будемо потурбувати вас.

— У мене щойно закінчилась вистава, я втомле­ний. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.

— Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.

— Але що потрібно міліції від мене? Я — ар­тист, сподіваюсь, знаєте мене? — Дрогайцев закопилив губу.

— Маєте справу з шанувальником вашого талан­ту, — завірив Козюренко, — і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…

— Прошу! — Дрогайцев відступив з порога.

Підлога в передпокої квартири Дрогайцева пар­кетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козю­ренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.

— Що ви робите? — непідробно здивувався той.

Полковник випростався: певно, здивування Дро­гайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:

— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жерт­вою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясува­ти це.

Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, нато­мість побачив у її очах цікавість.

— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витяг­нувши шию й розглядаючи через його плечі поня­тих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.

— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?

— У Олександра Степановича? Звичайно… — від­повів Дрогайцев.