Я, зомбі - Кононович Леонід (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Це, може, й нескромно запитувать, однак… — він врешті зваживсь, — … у фірмі що ж — всі зобов'язані розмовляти по-вкраїнському?
Мурат поставив карафку й кивнув мені, запрошуючи до столу. Тоді подививсь на клієнта.
— Та звісно! — сказав він. — А що ж дивного ви в цім знаходите? Перебудова, коханий пане, перебудова!..
ІІ
Десь за селом, потойбіч пагорбів і ріки, що монотонно пливла і пливла серед невпинного руху різнокаліберної машинерії, котра снувала понад її берегами та оболонями; і заводських корпусів, що стовпилися на лівобіччі хаотичним нагромадженням цегляних коробок, — озвався далекий гудок локомотива.
Я перемкнув швидкість і помалу звернув у провулок. Надворі вже смеркало. Біля бетонної халабуди загальмував автобус. Сніг падав і падав, і я запустив двірники, а тоді відкинувся на сидінні, тоскно наслухаючи, як той звук невидимими концентричними колами поширюється над селом і потроху гасне в мокрій, сліпій хуртовині. Настрій у мене був кепський. Я не люблю залізниць. Не люблю поїздів, станцій, надто ж товарних, з їх залізними громохкими вагонами, де на камінь задубли купи щебеню або піску; й щоразу, як за річкою озивався тепловоз, переді мною поставало одне й теж видиво: рейки, що аж гудуть од морозу, темні силуети конвою і нічне небо, підсвічене спалахами газових факелів…
Кілька років тому на шосе Джелалабад—Кабул мене підібрала військова колона. Після двох місяців поневірянь я ледве тримавсь на ногах, а на додачу був ще й поранений, і прострелена рука то рубцювалася, а то знов починала боліти й наривать, — тож, коли за тиждень перед відправленням на аеродром мене раптом взяли під варту й навіть заклацнули наручники, здивування моє ні в кого не викликало сумнівів. Хоч, як по правді, я геть не здивувався. Чогось такого я сподівався і тепер, в траспортному літаку, котрий прямував у Союз, мав доста часу, аби помізкувати, яку ж інформацію мають спецслужби про моє перебування в муджагідів, а якщо мають — то якого періоду така інформація може стосуватися…
А боятися мені було чого… ще б пак! За п'ять літ полону я не прийняв мусульманства, однак воювати воював, і навіть зі зброєю в руках, а останнього року був інструктором з рукопашного бою. Втім, усе це виглядало не таким простим, і якби хтось захотів справді мене слухати, то, звісно, я міг би багато дечого розказать… хоча б про те, як у провінції Регистан, вціливши після катастрофи вертольота, потрапив у полон до белуджів, котрі вешталися тими краями у пошуках здобичі; як мені дали втямити, що банда знекровлена у боях із супротивними племенами і тепер належить або ділити з ними долю мандрівних грабіжників, або вмерти ганебною і безславною смертю; міг би я розказати, як упродовж трьох з половиною років ми бродили од Кандагара до іранського кордону, грабуючи і дравидів, і пуштунів, і хазарів, і персів; як знову обернулося в другий бік колесо фортуни і нас взяли в облогу, а тоді розгромили муджагіди з непримиренних; або про те, як мене визнали за шпигуна й передавали з рук у руки, міняючи то на бочку солярки, то на десяток магазинів до акаема; як, потрапивши у Пакистан і просидівши півроку в ямі, я згодився на співробітництво і, щоб виграти час, почав тренувати бойовиків… словом, уся ця афганська одіссея була складна й заплутана, як і всяке людське життя… ну, та в Союзі мене, звісно, ніхто й не думав слухать. Концтабір, куди я потрапив за кілька днів, створений був не для того. Скоріше всього, це був фільтраційний пункт, а запитання, які ставилися на допитах, звучали, на превеликий мій подив, і геть безглуздо…
Настрій у мене зіпсувався вкрай. Провулок вихнув праворуч, тоді побрався краєм глибочезного, стрімкого яру. Я різко вдарив на гальма і, вивернувши кермо, став під'їжджати до воріт.
Сніг падав і падав. На подвір'ї намело справжнісінькі кучугури. Увечері доведеться розчищать під'їзди до гаража, подумав я, вилазячи з машини. В сей же момент щось гаркнуло — й важенна кудлата туша плигнула мені просто на плечі. І, звісно, хто ж це міг бути як не Більбонський! Од самого рання він був голодний, і тепер втіха його не мала меж: собайло став танцювати, перекидатися через голову, а затим, не знаючи, як іще висловити свою радість, вхопив мене за ногу й поволікся вслід, з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу.
Стусаючи та попихаючи один другого, ми сяктак видряпалися на ґанок і стали. Звідси, з кручі, на котрій здіймалася наша кам'яниця, з висоти двометрового цоколя, облицьованого сірим базальтом, у коловерті хуртовини видно було широчезне висхле річисько з обваленими урвищами, озерця, розкидані по ньому то тут, то там, і ялиновий гай, що густою щетиною зеленів на кручах по той бік долини…
Оце такого зимового вечора я й повертався додому… Дивно, але в селі ніхто мені не зрадів. Людська пам'ять — химерна річ: мене давно вважали мертвим, ближчі родичі, здається, й на поминки втратилися, тож ця моя з'ява викликала справжнісінький переполох. Та й повертавсь я… чи то зеком, чи то переміщеною особою, чи, в кращому разі, невдахою, котрий примудрився потрапить у полон і бозна-що робив там цілих п'ять літ. Так що статус мій був непевний. Врешті, й сам я став чоловіком, котрого важко було впізнать, а ще важче зрозуміти — хоча б тому, що попервах балакав з гострим азіатським акцентом, котрий, здавалося б, аж на зубах нав'яз. Ну, а село… що село!.. У сошу повмерзали кім'яхи гною, дітлахів коло школи ганяли стройовим кроком і змушували репетувать «Не плачь, девчонка», хтось колов свиню… Люди жили, й коли за чаркою я доводив, що проти Бабрака повстав увесь мусульманський світ і воюють не тільки афганці, але й посланці з Тунісу, Марокко чи навіть негримусульмани зі Штатів; або в п'яному гурті якось почав розпатякувать, до яких способів удаються муджагіди, аби розв'язать язика полоненому, і яка це інтересна штука, а ще інтереснішою вона здається, коли тих способів починають добирати до тебе… отож як я про всі тії речі заводився, то мене слухали, і аж нараз робилося видно, що воно їм просто не вкладається в головах. Ці люди жили в якомусь пласкому, ілюзорному світі, де геть цілком відсутні будьякі запитання, зате аж кишіли відповіді — такі дурні й потворні, що на душі ставало прикро й хотілося криком кричати… Так що говорити я зарікся. Час треба було якось убить, і я, мов пес, волочився по довколишніх селах, пиячив то в одної рідні, то в іншої та спав з дівчатами, коли яку-небудь не те діло вдавалося розкрутить. Як жити далі, я не знав. Звісно, відповідь була й на це: іти на роботу — в колгосп, чи на цукроварню в сусіднє містечко, чи в ПТУ вчитись на муляра… але як ти вже побачив світу і почав тямити більше, ніж тобі заклали в довбешку; якщо пізнав людей, геть не таких, як сам і яких звик бачить у своєму житті, — а попри те навчився поважати і їх, і їхню релігію, і навіть їхню справу; якщо тіло твоє перетворилося у машину, запрограмовану на безперервний стрес, блискавичне реагування і надлюдськи точний розрахунок сили та відстані; то якщо потрапляєш у середовище, котрому цей досвід і ці риси глибоко байдужі, а то й ненависні…
Спересердя я аж сплюнув. І одвернувся, й почав мацать по кишенях, шукаючи ключі. Більбонський, загледівши те, підійшов ближче й напружено завмер, чекаючи слушного часу. Коли я клацнув ключем і став прочинять двері, псисько турнув мене вбік, мов комета, влетів у веранду, всенькою своєю вагою розчахнув двері у коридор — і, поїхавши лапами по підлозі, з маху вгатився пикою у стіну.
Дім аж наче задвигтів — од підмурка до самісіньких кроков.
— Бевзю ти, бевзю… — втомлено сказав я, заходячи в сіни. Собайло сидів і ошелешено кліпав своїми псячими очицями. — Що, жерти захтів? А який же дідько тобі не дає, га?!
Я добув з торби кавал сирої печінки й жбурнув угору. Сливе у той же мент Більбонський блискавично плигнув на два метри увиш і, клацнувши зубами, зловив їдло. Я кинув ще кілька куснів і покрутив головою. Люди добрі, ця звірюка ловила харч під будьяким кутом і з будьякої позиції! Звісно, щомісяця ці трюки влітали мені в добру копійку, але як подумати, то за чим тут було шкодувать? — що не кажи, а Більбонський — це була єдина істота, котра зустрічала мене з незмінною радістю і ентузіазмом…
