Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги бесплатно .TXT) 📗
Іван Михайлович подумав: от він щасливий, зараз повернеться Софія, знову влаштується в гойдалці, посміхнеться йому, а Ніни нема. Й ніколи не буде. Якою ж була для неї остання мить? Проте чи стане легше йому, якщо навіть знатиме, що Ніна тої секунди позбулася страждань? Усе одно Ніна вмирала в муках, а він нічим не міг допомогти їй, лише тоскно думав про величезну несправедливість, яка існує в світі: у одних життя довге й безжурне і смерть легка, а Ніна весь час борсалася, працювала в сільському райкомі комсомолу, потім подалася на цілину, нарешті знайшла спокій — велика квартира в академічному будинку, дача на березі Десни з трояндами й півоніями. Та природа не зважає ні на що: веселої і завжди урівноваженої Ніни вже нема, вій гадав — на все життя, що лишилося, буде самотнім, і щиро вірив у це, але ж варто було зазирнути в Софіїні очі…
І все ж — він зрадив Ніну…
Некричеві зробилося тоскно. Раніше людям було легше: вірили в єднання душ і потойбічні зустрічі. Хоч що кажи, а це полегшувало життя. І йому було б легше, аби знав, що хоч раз зустрінеться з Ніною: тільки б побачити, зазирнути у вічі — зелені, розумні й співчутливі, зовсім інші, ніж у Софії. Ніна зрозуміла б його й простила, він би розповів, як тоскно було йому без неї і як іноді уявляв свою самотню старість, як лячно було в ті хвилини і все ж долав цей ляк, навіть жах, бо не було кращої за Ніну, поки не побачив Софію…
Ще б розповів Ніні про свій недавній сон: він перетворився на якусь космічну частку й застиг високо над Землею, може дотягнутися долонею до Марсу чи Венери, став духом, який житиме вічно. Це сповнило його такою радістю, що, прокинувшись, довго лежав з заплющеними очима, боячись знову зануритися в дрібні, нічого не варті житейські клопоти.
Але ж і бджолине дзижчання, і гіркий запах яблуневого цвіту, і кохання між чоловіком та жінкою теж вічні, а смерть, хоч яка всевладна, поступається життю, і навіть коли через багато мільярдів років припиниться існування їхньої Землі, в іншій космічній системі народиться нова жива планета — так буде завпеди: смерть сама породжує життя…
І нехай Ніна не думає там, у потойбічному світі, що її зраджено. Він завжди пам’ятав і пам’ятає свою вірну, милу й добру Ніну…
Некрич підвівся й подався на Десну. Софія хлюпалася біля берега — він збіг до неї, подав руку й витягнув з річки, веселу й збуджену холоднуватою водою. Софія жартівливо оббризкала Івана Михайловича, загорнулася в халат і подалася попереду чоловіка до дому. Раптом за ворітьми нетерпляче й вимогливо засигналив автомобіль: приїхали якісь гості — Софія сплеснула руками й побігла переодягатися, а Некрич, поморщившись, пішов відчиняти.
На вулиці стояла зелена “Волга”, вона виблискувала нікелем і бездоганно відполірованим капотом, мотор ще працював, а з напіввідчинених дверцят визирав Пилип Синиця і привітно махав рукою. Пилипове кругле червоне обличчя випромінювало дружелюбство, він був певен, що й Іван Михайлович має зрадіти їхньому приїзду — запитав, не виходячи з машини:
— Ти сам?
— З Софією.
— А ми з Ларою нарешті вибралися… Не чекав?
— Не чекав, — згодився Іван Михайлович.
Приїзд Синиці не засмутив його, хоча в глибині душі ще шкодував за втраченою самотністю — так добре йому було разом з Софією і таким легким почувався, а тепер знову розмови, проблеми, політика і академічні плітки — що ж, таке життя…
Й Іван Михайлович, зітхнувши, відчинив ворота.
Пилип поставив “Волгу” на доріжці під ажурною дротяною сіткою, на якій вже заплелися перші ніжні пагони клематисів, вискочив з машини, посміхнувся ніяково й пояснив:
— Вибач, що без попередження, але, сподіваюсь, не дуже порушили твої плани…
— Які плани! — щиро здивувався Іван Михайлович. — Неділя, і бджоли заважають працювати.
— Бджоли — це не найгірше, — серйозно погодився Пилип.
Він обігнув машину, відчинив дверцята і допоміг вибратися дружині, такій же повновидій, як і сам.
Лара підставила Івану Михайловичу пухку щічку, й він поцілував її не без приємності, відчувши запах тонких парфумів — либонь, Пилип купив у Франції під час чергового симпозіуму. Проте чому б Пилипові й не їздити: доктор наук, відомий кібернетик, світла голова, його навіть намагалися переманити в Москву, пообіцявши в найближчому майбутньому союзного членкора, та в Пилипа принцип, у нього на першому плані не членкорство, а робота, працюється ж йому в Києві легко, то чи варто шукати добра від добра?
— Боже мій, яке чудо! — Лариса побачила ніжно-білі кущі таволги. Підвелася навшпиньки, роззирнулася довкруж. — Справжній рай.
— Чуєш солов’я? — запитав Пилип.
Десь поруч у деревах тьохкав соловейко, його довгі рулади, здавалося, висіли над річкою.
Лариса підвела на Некрича очі — він прочитав у них спокій, умиротвореність і навіть якусь відчуженість.
— Міське життя таке метушливе, — поскаржилася, — горобці цвірінькають, а ти їх не чуєш. Що ж казати про солов’їв! На Хрещатику не співають…
— А в Гідропарку? — вихопилося в Івана Михайловича, та одразу затнувся. Слухати солов’їв у Гідропарку вони їздили з Ніною, коли ще не мали дачі, та навіть згадкою про це не мав права поділитися ні з ким.
— Гідропарк!.. — заперечила Лариса. — Це для молодих і закоханих, не пам’ятаю, коли й була там… А от і Софа!.. — Піднялася на терасу, вигукнула заздрісно: — Ти скинула десяток років!
Софія повела очима на Івана Михайловича — вона наче пояснювала, кому зобов’язана повернутою молодістю, і Некрич чомусь засоромився — перегнувся через бильця тераси й загукав:
— Клавдіє! Йди-но сюди!
Дача Некрича виходила тильним боком до річки, вода плюскотіла попід самою терасою — Клавдія полоскала білизну в Десні. Вона невдоволено озирнулася, удала, що вперше побачила гостей, і запитала сердито:
— Чого треба?
Але Некрич не звернув уваги на її роздратування.
— Нам би самовар, Клаво, і до чаю… — Він знав: Клавдія аніскілечки не сердиться і рада гостям — зробить усе швидко й з задоволенням, але має показати характер.
— Самовар? — перепитала Клавдія. — Увімкніть електричний.
— Ну, Клаво… — прохально протягнув Іван Михайлович. Він не визнавав електричного самовара, придбав старорежимний, мідний, ще з царськими медалями, десь знайшов старий чобіт для роздмухування, сам чистив самовар до дзеркального блиску річковим піском і пишався ним не менше, ніж японським телевізором.
Клавдія обтерла руки фартушиною, підвелася на терасу, уважно огледіла гостей і невдоволено пробуркотіла щось собі під ніс. Некрич знав, чим викликана ця Клавдіїна позиція: усе ще не могла звикнути до Софії, ревнувала її до Ніни й, певно, звинувачувала в усьому Синиць — знала, що саме в них Іван Михайлович познайомився із своєю новою дружиною.
Клавдія ще раз невдоволено гмикнула й пішла ставити самовар. її вчинок, хоч і не був несподіваним для Некрича, все ж засмутив його: він обернувся до Софії й ніяково посміхнувся їй, проте дружина удала, що не помітила Клавиної неввічливості. Іванові Михайловичу полегшало, й він мовив так, наче нічого й не сталося:
— На тому тижні із Шрі Ланки повернувся Деркач, він привіз мені банку справжнього цейлонського чаю фірми “Брук Бонд”, його треба заварювати терпляче й пити без цитрини. Погодьтеся, цитрина тільки псує смак чаю.
Лариса запитала:
— Як це — терпляче?
— Мене навчили в Бомбеї… — почав розважливо Некрич, та Лариса перебила його:
— У машині цілий кошик… Редька і огірки, є навіть свіжі помідори, й ми з Сонею зараз влаштуємо такий стіл!.. — вона обвела руками справді вражаючий своїми розмірами стіл.
Пилип, який все ще стовбичив під терасою, подався за жінками. Іван Михайлович ступив також до сходів, але зупинився— стояв і дивився на Десну, що виблискувала на сонці, бачив луки на протилежному березі й корів, що паслися, та наче все це було далеке й примарне, жадібно втягнув ніздрями повітря: пахло не яблуневим цвітом, а парфумами. Подивився на жінок, які метушилися біля машини, й подумав, що життя чудове й безмежне, особливо коли поруч тебе гарні й приємні люди — справжні друзі й вродлива дружина.
