Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— Ні. Сиди тут і чекай. Це мої розборки.
Я обігнув площу й став спускатися в підземний перехід. Людей було — ну, не протовпитися, їйправо! Нав'ючені кошиками, сумками, торбами, якимись ящиками зпід сигарет, мішками і величезними рептухами, вони сунули густим, безперервним, брудним натовпом, вливаючись у бездонну прірву метра, в численні приміські електрички, в поїзди далекого сполучення… Господи, я навіть в роки застою не бачив стільки народу на вокзалі! Навіть за тої вбогої, нестерпно душної епохи, коли за кожне всупереч сказане слово тебе хапали за горлянку, коли продукти були тільки у великих містах, а по райцентрах висіли хіба що партійні гасла, котрі закликали славити капеесес, будувати комунізм, — навіть тоді люди не жили так убого й злиденно, як за нинішньої пори. Здається, вся Україна знялася з місця й кинулася врозтіч, — хто на торги до Москви, хто на колгоспні поля збирати моркву й картоплю, котра лишилася після комбайнів, а хто гендлювати цигарками чи шоколадом, як ось ці бабусі під стінами. До чого ж треба довести людей, подумав я, щоб вони на схилі віку мусили отакот заробляти на шмат хліба! А як гарно все починалося: мітинги, пісні, багатотисячні демонстрації… А оті листівки, які розклеював Рух: Україна перша в Європі по вирощуванню картоплі, по виробництву молока, по зерну, по м'ясу, по всьому, що тільки не візьми… І от все оте за два роки незалежна влада звела нанівець!
Під тінами стали тягнутися кіоски. Ну їх тут і було — геть всенький перехід забито! От хто зараз живе, то це власники отаких яток. Важко собі навіть уявити, скільки заробляє хазяїн комерційного кіоску. Його денний прибуток, з якого він, зазвичай, не платить жодних податків, — удвічі, втричі перевищує місячну платню міністра. Оцей крихітний, замкнутий світ у привокзальному переході жив за своїми законами, і кожен, хто тут проходив, підсвідомо почував цю відрубність, — тут стояв специфічний, ні з чим не зрівняний дух наживи, гендлярства, кримінальних розборок, грубих грошей, дешевих повій, дорогого коньяку, хабарів (і міліції, й податковим інспекторам, і районним властям), а крім того, й таких речей, про котрі можна хіба що здогадуватися.
Я пройшов аж у кінець переходу й опинився коло заґратованого рундука. ОБМЕН ВАЛЮТ — було написано.
— Э, мужики! — лінькувато сказав я, постукавши у віконце.
Ні звуку. От же ж босота, подумав я, трохи почекавши, й став грюкати кулаком по стіні.
— Э, что за дела… открывай!
В будці щось завовтузилося. Тоді почувся гучний удар і зойк. Он воно що, подумалося мені. Я обійшов рундук і, взявшись за край залізних дверей, обіруч смикнув їх на себе. Щось гримнуло, і в очі вдарило світло люмінісцентної лампи.
Засув лежав на підлозі, геть вивернутий з гнізда. Металеве полотно дверей трохи погнулося.
— Казлеете, да? — поспитавсь я, залазячи в рундук. — Сильно умные?
У валютній будці було четверо стрижених молодиків у шкірянках. Ще один сидів у кутку на стільці. Рот в нього був заклеєний липкою стрічкою, під оком багровів синець.
— Базарвокзал? — криво посміхнувшись, поспитав я. — Хернямурня?
Один з молодиків зробив невловний рух, і в руці блиснув автоматичний ніж.
— Ша!.. — придержав його вилицюватий хлопчина з лисячим писком. — К этому не лезь… не успеешь! — І до мене: — Шо нада?
— Надо? — здивувась я. — Это ты меня спрашиваешь? Ты че не открывал, — борзой, что ли?
Вилицюватий понуро глипнув на мене.
— Дела здесь… не видишь! — кивнув він на куток, де сидів отой неборака.
— Должник? — поцікавивсь я.
— Барыга. Занял пятсот баксов, — а отдавать хрена! Вот казьол, да?
— И всегото! — вигукнув я. — За пятсот баксов ты мужика прессуешь? Я не ошибся, э?
— Кончай дуру гонить! — скривився вилицюватий. — Говори, че надо… а это наши разборки!..
Я зітхнув. Далі пошукав у кишені й добув кілька зіжмаканих папірців.
— Держи! — простягнув я вилицюватому. Тоді підійшов до гендляра й зірвав липку стрічку. — Свободен. Вали отсюда!
Той схопився на ноги й зміряв мене поглядом з ніг до голови.
— Мужик, век не забуду… Где тебя найти?
— Вали, вали… — буркнув я. — Надо будет, я сам тебя найду! Уматывай, чего стал?!
— Шо ты хотел? — обізвався вилицюватий, коли за гендлярем зачинилися двері.
Я позіхнув. Далі втомлено сів на стілець і, закинувши ногу за ногу, запалив. Ті четверо стояли й дивилися на мне. Насправді ж їх було не четверо, а десятків, либонь, зо два, й тримали вони під контролем увесь привокзальний район, збираючи данину навіть з отих бабусь, котрі торгують цигарками. Вилицюватому гендлярі дали прізвисько Щур, а ще один суб'єкт з цієї бригади відомий був під колоритною кличкою Удав.
— А що це Удава немає? — поспитавсь я, випускаючи хмарку диму.
— Ваші… чеченці замочили! — буркнув Щур. — Послухай, що за діла, — «Тартар» закріпив цей район за нами?
— Закріпив, — погодивсь я.
— Чого ж тоді бригада Аслана качає права?
— Під яким приводом?
Щур стенув плечима.
— Під тим, що «Тартар» неначебто передав цей район їхній бригаді! Ти що, нічого не знаєш?
Я покрутив головою.
— Абсолютно. Ніхто їм нічого не передавав. Ця територія за вами, — принаймні, поки вас не повбивають. Чого ти не подзвонив у «Тартар»?
— У нас були розборки… — почав було Щур.
— Знаю, знаю! — перебив я. — Скількох замочили?
— Ти живі всі, — буркнув Щур. — Трьох покалічили. Чечени привели якогось чемпіона по карате. Якби не він…
— Ти його знаєш?
— Вперше в житті бачив! Звір якийсь, а не людина…
— Он воно що!.. — замислено буркнув я.
Запала мовчанка. Я димів сигаретою й напружено міркував. Рекетири стояли й дивилися на мене.
— Ну? — озвався нарешті Щур.
— Ходімо! — сказав я, підводячись зі стільця. — Де ті чечени?
Щур видимо повеселів.
— Тут вони, тут… крутяться нагорі коло валютних будок!
— Кидають?
— Ще й як! Ти ж хоч скажи їм щонебудь — це ж наша зона, дідько б їх взяв!..
Ми пройшли підземним переходом і стали підніматися нагору. У вітрині кіоску майнуло наше відображення: двоє суб'єктів кримінального штибу, — один високий, з понурим вовкуватим лицем і статурою справжнісінької горили, а другий низький і тендітний, з вельми заклопотаним щурячим писком.
— Де? — поспитавсь я, коли ми опинилися на майдані.
Щур мовчки показав на валютну ятку під універмагом. Коло неї аж кишіло народу, — долар пішов на спад, і всі намагалися збути свої гроші.
— Он, чорнявий… а отой в шкірянці теж з їхньої бригади!..
— Гуляй, — діловито сказав я. — Утрясемо.
Щур ще щось хтів було сказати, але передумав. Я пропхався до віконця валютного пункту. Долар справді падав. Ззаду хтось узяв мене за рукав. «Дарагой, валута есть»? Не було ніяких сумнівів, — чеченці вирішили й зі мною прокрутити свою гру. Дуже просто: даєш перекупнику свою купюру, аж тут налітають двоє чи троє й беруть його за груди — чого, мовляв, працюєш на нашій території. Той повертає тобі гроші й ушивається, — і тоді ти бачиш, що віддав він не твої кровні сто баксів, а всього один долар. Як у казці, справді!
— Где Аслан? — поспитавсь я, коли ми одійшли вбік.
— Цево?
— Аслан где, спрашиваю! — гаркнув я. — Не понял, что ли?
Чеченець хтів було пірнути в натовп, але я спритно зловив його за руку й блокував зап'ястя. Ззаду наче зпід землі виросли двоє кавказців.
— Цево надо, э? — погрозливо поспитавсь високий драб. Решта двоє стояло, тримаючи руки в кишенях.
— Аслан мне надо! — нетерпляче сказав я. — Где он?
— Зацэм?
Я криво посміхнувся.
— Я из «Тартара». Слыхали?
Чеченці перезирнулися.
— Из «Тартара»? — перепитав високий драб. — А на кого ты там работаешь?
— Я работаю на Мурата! — з притиском відказав я. — И он передал вам, чтобы вся ваша бригада убиралась из этого района. Врубились?
Чеченці понуро мовчали. А що їм залишалося робити — «Тартар» хоч і їхнім співвітчизникам належить, але за непослух карає жорстоко, не вважаючи й на земляцтво.
