Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Може, жінка?
— Усе може бути, дорогенький, ніхто не застрахований від несподіванок. — Козюренко зиркнув на годинник. — Щось наша шановна Людочка затримується. Обіцяла через годину, а вже година з четвертю.
— Записка? — запитав Шульга.
— Вона, клята. Раптом відбитки пальців на конверті чи на самій записці…
Шульга похитав головою.
— Вони не залишили жодного відбитка навіть у машині, і я можу закластися, що цього разу навіть наша Людочка нічого не знайде.
— Я б на вашому місці не була такою категоричною, — почув Шульга за спиною. Озирнувся — у дверях стояла Запорожцева. Замилувався Людочкою: у чорному гарно пошитому костюмі з білим комірцем, який відтіняв ніжну рожевість її щічок, Людочка виглядала навіть вродливішою, ніж була насправді. Майор подумав про велике жіноче мистецтво одягатися так, щоб підкреслити те, що слід, — зрештою, в Людочки все було гарне, а може, це лише здавалося Шульзі, який був тихо й безнадійно закоханий в капітана-криміналіста.
Людочка підійшла до столу, тримаючи конверт двома тонкими пальцями з перламутровими нігтями. Поклала перед Козюренком. Повторила:
— Так, шановний майоре, я б на вашому місці не була такою категоричною.
Шульга підвівся. Був мало не на дві голови вищий за Людочку, дивився на неї згори вниз, та відчував себе учнем, що прошпетився.
— Я мав на увазі, — почав благально, — що навіть ви, а ви знаєте, якої думки я про вас, Людмило Костянтинівно, не змогли б…
— Якої думки — то знаю! — відповіла так, що Шульга мимовільно почервонів. Отак завжди — не зрозумієш, що хоче сказати: чи натякає на те, що їй відомі майорові почуття, чи просто показує гарненькі пазурі?
— Єдине, що я знаю, — втрутився Козюренко, побачивши збентеження майора, — що Людочка зараз нас ошелешить.
— Нічого особливого нема, — заперечила, — але все ж гадаю, що оця цидулочка вам згодиться. — Витягла з конверта, розгладила на столі. — Ось бачите, сильно витягнуті навскіс літери, а також здвоєні штрихи?
— Ну й що? — запитав Шульга.
— А те, що цю записку писала людина, хвора на астигматизм.
— З чим це їдять? — знов не витримав майор.
Запорожцева підвела на нього очі, витримала паузу і відповіла тоном професора, який невдоволений успіхами своїх учнів:
— Хвороба очей, викликана різною кривизною роговиці в неоднакових меридіанах.
Але Шульга вже збагнув що до чого.
— Як часто зустрічається ця хвороба в людей? — запитав.
— Не дуже поширена…
— Ви справді золото, Людочка! — мовив Козюренко з пафосом.
— Бо якщо цю записку писав хтось із мешканців тих дев’ятиповерхових будинків, ми завтра ж, можливо, знатимемо його прізвище! — Обличчя майора засвітилося радісною усмішкою. — Це ж справжній автограф для слідчого.
Наступного дня, продивившись картотеку дільничного окуліста, Шульга встановив, що в дев’ятиповерхових будинках, які вказала мати Коржа, мешкав лише один хворий на астигматизм: Олександр Степанович Левинський. А ще через годину він доповідав Козюренкові, що Олександр Степанович Левинський працює оцінювачем в одному з київських комісійних магазинів.
— То що ж робитимемо? — запитав Козюренко в майора. Зручно влаштувався на дивані, підклавши під бік вишиту дружиною подушку, дивився на Шульгу, примружившись, і майор збагнув, що Роман Панасович уже давно обміркував якщо не всі, то найбільш перспективні з наступних ходів. Шульга також мав деякі пропозиції і почав повільно, наче розмірковуючи вголос:
— Нам відомо, що Левинський написав записку Коржеві. Точніше, ми припускаємо це. Сьогодні візьмемо в комісійному магазині зразки його почерку, і експерти проведуть порівняльний аналіз.
— Абсолютно точно, — схвально нахилив голову Козюренко.
— Якщо експертиза доведе ідентичність почерків, а я в цьому майже не сумніваюсь, ми знатимемо, що Левинський викликав на побачення Коржа приблизно в той же час, коли Галата поступив на швейне об’єднання. І що вони з Коржем досить близькі знайомі, бо той бував у Левинського на квартирі. Власне, все.
— Небагато, — погодився Козюренко, — але, якщо подивитися з іншої точки зору, не так уже й мало.
— Сьогодні я покажу фотографії Левинського комірникові товарної станції. Не думаю, що Левинський сам одержував норкові шкурки. По-перше, усний портрет не сходиться, по-друге, якщо Левинський очолює зграю злочинців, навряд чи вони б припустилися такої помилки. Правда, він може бути і рядовим членом банди. Далі, сьогодні ж надсилаю фотографії Левинського для впізнання офіціантом ресторану “Перевал”. За Олександром Степановичем встановлюємо нагляд. Через нього виходимо на інших злочинців, зокрема на того рудого, якого бачили в шашличній, коли підпоював Галату, а потім на товарній станції та в ресторані “Перевал”.
Козюренко кивнув.
— Накажіть, щоб мені зробили сьогодні довідку про попередню трудову діяльність Коржа й Левинського. А з Олександром Степановичем я познайомлюся ж сьогодні особисто.
— Хочете здати ношені речі на комісію? — хитро посміхнувся Шульга.
— Поєднати приємне з корисним, — охоче підхопив жарт Козюренко.
— А цей Левинський людина не бідна, —зауважив майор. — Дві з половиною тисячі за одну лише інформацію про доручення на норкові шкурки.
— Що й казати, людина з розмахом. Цю рибку так просто за зябра не візьмеш.
— Не розумію, чому він не подзвонив Коржу, а написав записку?
Козюренко засміявся.
— У Коржа домашнього телефону немає, на роботі ж телефон паралельний, до того ж завантажений службовими розмовами. Спробуйте додзвонитися до відділу постачання швейного об’єднання — півдня диск крутитимете. А мешкає Корж неподалік від комісійного магазину, всього два квартали. Пройтися під час обідньої перерви — одне задоволення.
…Козюренко витягнув своє, ще воєнних часів, жовте шкіряне пальто на цигейковій підкладці з високо піднятими — для погонів — плечима, упакував у валізу. Зітхнув, згадавши себе ще з капітанськими польовими погонами, — тридцять років минуло після війни, а як зараз пам’ятає той день, коли нарешті здійснилася його мрія і придбав оце пальто, найдорожче і наймодніше за тих часів.
До оцінювача в комісійному магазині стояла невеличка черга, і Козюренко прилаштувався за огрядною жінкою з пофарбованим хною рудим волоссям. Нарешті жінка зникла за дверима, Роман Панасович витяг з валізи й струснув своє пальто, поклав на зігнуту руку так, щоб насамперед було видно широкий і м’який цигейковий комір. У сорок п’ятому, відразу після демобілізації з армії, йому запропонували роботу в прокуратурі, у нього були інші плани, мріяв про аспірантуру в університеті, та викликали до райкому партії, і секретар мовив прямо:
“У нас із слідчими ой як погано, людей не вистачає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури”.
Не встиг тоді Козюренко приступити до роботи, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи — коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було— ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символізувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жовтою начальницькою шкірою…
Як давно це було, і скільки років лежить пальто, присипане нафталіном, у дивані!
Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з бобровим коміром, і скільки іронічних посмішок побачив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на вулицю у цьому шкіряному ветерані!
Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.
Левинський не дивився на нього — всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а полковник відступив, розглядаючи Левинського.
Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шістдесяти років, із сильними, м’язистими руками. Пальці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дряпіжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Левинський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою загадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигейці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо:
