Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Марія Арсенівна зовсім так, як і Худяков, струсила попіл із сигарети й подивилася на майора мало не поблажливо й не без пихи, так, як дивився підполковник, коли Хаблак приходив до нього узгоджувати термін відпустки чи інші службові питання, і процідила крізь зуби, буцім вирішувала бог зна які важливі проблеми:
— Так, Сергію Антоновичу, ніколи б не подумала, що такий прославлений ас карного розшуку ощасливить нас, бідних… — Вона ще раз струсила попіл і замовкла, очікувально дивлячись на майора.
Хаблак пустив повз вуха дещо негативний підтекст слів “прославлений ас” і повторив запитання:
— То що можете сказати про Шила?
— Але ж ви даремно не цікавитесь?.. — Вона явно випитувала, чому Хаблак збирає відомості про звичайного студента.
— Ну, знаєте, нема диму без вогню, — ухилився від прямої відповіді майор. Він знав, що Марія Арсенівна все одно спробує витягнути із свого чоловіка, чому карний розшук зацікавився звичайним студентом, проте знав також і межу поінформованості підполковника Худякова. Зрештою, всі версії у зв’язку з розслідуванням крадіжок на Русанівці не були відомі навіть полковнику Каштанову, й не тому, що Хаблак ігнорував начальство, просто ще не встиг доповісти.
— Микола Шило — зразковий студент, — мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. — Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? — запитала тривожно.
— Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.
— О-о! — мало не урочисто підвела пальця вгору Марія Арсенівна. — Зовсім забула. Микола Шило працює у вечірні години, й це також позитивно характеризує його.
З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.
— А стипендію Шило одержує? — запитав.
— Звичайно.
— Певно, й батьки допомагають?
Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:
— Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.
— Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців — студентові вистачить.
— А він гроші на ощадну книжку складає.
— Звідки знаєте?
— Сам показував.
— Користуєтесь авторитетом?
— Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.
Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.
— І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… — підіграв Марії Арсенівні.
— І знаю! — аніскілечки не збентежилася та.
— А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?
— Ні.
— Упевнені?
— Точно, коли кажу, то точно. — В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.
— Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? — запитав.
— Студенти Петрусенко й Гуцков.
— Можна з ними побалакати?
— Зараз викличу.
— Краще б у кімнаті.
— Як хочете! — Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.
Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.
— Товариш із міськкому комсомолу, — представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), — і хоче побалакати з вами.
Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.
— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.
Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.
— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.
— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.
— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.
Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:
— Порядки хороші, й ми задоволені.
— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.
Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.
— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?
— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.
— Товаришуєте?
Хлопці перезирнулися й закивали.
— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?
— До телефону вас.
— Скажи, щоб пізніше.
— Так там Сидір Андрійович!
— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.
Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.
— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:
— Ви по скаргах?
— Пишете?
— Ми — ні.
— Інші?
— Усяке буває — нам не по десять років…
— Аж по двадцять!
— І навіть батьки більше довіряють.
— Дай вам волю…
— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!
— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.
— Одна втіха.
— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?
— Що нам ділити?
— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.
— Є такий… Шило…
— Кажете, ніби кислого ковтнули.
— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.
— Це чому ж?
— Наші справи.
— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.
— Не дружний, а показушний.
— Чого так? Хіба Шило?..
— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…
— Негарно — про товариша…
— Який він нам товариш? Жлоб!
— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.
— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.
— В чому ж це проявляється — жлобство?
— А в усьому. Лінія поведінки.
— Як так?
— Ви у гуртожитку мешкали?
— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…
— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.
— Так, сховатися не можна.
— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…
— А як же інакше?
— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…
