Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги бесплатно .TXT) 📗
У глибині душі Володимир Борисович не дуже засуджував Павлюка. Що вдієш, се ля ві, один бере талантом, другий енергією й натиском, третій навчився низько кланятися, четвертий вміє вчасно перейти на протилежний бік тротуару, п’ятий негайно вдарить у сонячне сплетіння, лише побачивши, що ти похитнувся.
Таке життя, і кожен хоче прожити його з приємністю для себе…
Павлюк погладив долонею лисий череп і втупився у Салія пронизливими хитрими очима. А Володимир Борисович не поспішав: розташувався за сусіднім столом, сперся на нього ліктями, підмостив руку під підборіддя й лише потому запитав:
— Як ведеться?
Павлюк, спостерігаючи за тим, як улаштовується Салій, думав:
“Щось сталося, отак даремно Вов не прийде. Покликав би, спіймав начебто випадково у коридорі чи на вулиці, а то заявився сам у відділ — отже, щось сталося, і розмова передбачається неординарна”.
Ще раз погладив себе по голові долонею, збираючись з думками, й відповів, не спускаючи з Салія очей:
— Вобще-ка, ведеться нам не дуже… Кожен плеще, що хоче, а наука стоїть.
“Так ти її і зрушиш, — злостиво подумав Володимир Борисович. — Кишка тонка…”
Сказав:
— Про розвиток науки, Ярославе Вікторовичу, поговоримо наступного разу. Зараз давайте про Некрича.
— А я, дурний, гадав: розвиток нашої науки тісно пов’язаний саме з діяльністю Некрича…
— Не виключено, що окремі науковці всерйоз дотримуються такої точки зору. Маємо переконати громадськість у протилежному.
Павлюкові очі зацікавлено зблиснули.
— Відважилися виступити з відкритим забралом? — запитав.
— Час покінчити з Некричевим культом.
— Вобще-ка, давно пора. Але як?
— Щойно мав розмову з Гнідашем, — не став критися Салій. Навпаки, повідомлення про підтримку самого академіка покладе край сумнівам тих, хто хитається, надасть їм упевненості. — Яким Нестерович дав зрозуміти, що поділяє мої погляди.
Павлюк хижо потер руки.
— Надзвичайно цікаво, — сказав, — оце так новина!
Салій перегнувся до нього через стіл.
— С-старик, — вимовив “с-с” так, наче зашурхотів сухий комиш, — с-старик, зараз або ніколи. Днями вийде моя стаття в газеті про Некричеву книгу…
— Де ви доводите її ідейну неспроможність? — поцікавився Павлюк, знову хижо потерши руки.
Салій похитав головою. Павлюк звик тільки до двох фарб: чорної та білої. Переважно чорної. Ще замолоду зробив на цьому кар’єру: звинувачував і викривав, доводив ідейну неспроможність. Але з Некричем цією мовою не побалакаєш. Та й не лише з Некричем — вульгаризаторська критика віджила, тепер потрібні аргументи, аналіз явищ, хоча б якась наукова вірогідність. З тугою подумав: у принципі і йому бракуватиме аргументів. Що ж, доведеться маніпулювати цитатами й підмінити докази емоціями. Вдало висмикнута та обіграна цитата вражає, треба доводити не ідейну незрілість Некрича, у це ніхто не повірить, а недостатнє проникнення у суть проблеми, суб’єктивне сприйняття істини, що, зрештою, призвело до викривлення фактів.
— Сковорода — не та постать, поглядами якої можна жонглювати на власний розсуд, — одповів невизначено.
— Стаття в газеті — це добре, — схвалив Павлюк. — Вобще-ка, ви навіть не уявляєте, якого розголосу набуде ця стаття. Перша чесна спроба оцінити наукову діяльність Некрича. Це можливо тільки в умовах перебудови й гласності…
— Не блазнюй, с-старик, — обірвав його Салій. — Я ці слова й без тебе знаю. Головне: підготувати громадську думку, щоб я не лишився наодинці.
— Як можна? — аж задихнувся від образи Павлюк. — Нам потрібен тільки сигнал. Усі чесні науковці інституту виступлять згуртованими лавами.
Салій ледь помітно поморщився.
— Знаю вас, дай волю — горлянку перегризете. Врахуй, с-старик, без перегинів, усе має бути чин-чинарем. Можна відзначати попередні заслуги директора, але треба довести його переродження. Вловив?.. Головне — нинішня наукова некомпетентність, в результаті якої — прорахунки чисто адміністративні. Ще трохи про поганий характер, зарозумілість… Тут ви й без мене погуляєте…
Павлюк наморщив чоло й застережливо підвів руку.
— Без самодіяльності, — твердо сказав Салій.
— Я не про це… Гадаю, вам не завадить зробити ще один хід конем…
Салій насторожився: Павлюк, хоч і повний нуль у науці, визнаний майстер інтриг — тут йому можна одразу і беззастережно присуджувати докторський ступінь. Запитав:
— Ідея?
— Здається, непогана. Післязавтра вчена рада. Чому б вам не виступити на ній? Відверто та інтелігентно висловити свої думки? Знаєте, скільки очок наберете?
Салій задумався. Чесно кажучи, виступати не хотілось: хтось міг би й спростувати його тези, адже у Некрича сильна підтримка. Щоправда, за нього, Салія, мабуть, більшість, але Павлюкового рівня. А Некричевим прихильникам пальця до рота не клади, розумні й талановиті… Однак, подумав також, роз’єднані і, як усі таланти, незорганізовані й вайлуваті. Поки розкачаються…
Якщо ж обрати правильну тактику… Він, як секретар парторганізації, може виступити останнім. Так би мовити, підбити підсумки. І, підбиваючи, дати Некричеві під дих. Поки оговтаються, закрити засідання. Головне — аби ніхто одразу не гавкнув, а тут вийде стаття в поважному друкованому органі, спробуй заперечити!.. Та й не всі підуть на відкриту конфронтацію з газетою. Хто злякається, хто полінується, а у більшості взагалі своя хата скраю…
Гостро зиркнув на Павлюка й мовив:
— С-старик, твоя пропозиція видається мені не такою вже й безглуздою…
— Геніальна! — Не відвів очі Павлюк. — Ви наносите удар не з-за рогу, а у чесному двобої.
Салій потер тильним боком долоні чоло й сказав:
— Одного мого виступу в газеті буде замало. Статтю мають схвалити трудящі. Не науковці, які можуть бути упереджені, потрібен глас народу, відгуки ветеранів війни і праці, можливо, героїв і взагалі відомих трудівників. Зможеш організувати?
— Важкувато, та зробимо. Листи до редакції підготуємо з Рапаком, а підписи… Маю одного знайомого журналіста, хоче до аспірантури…
— Позбудемося Некрича — нема проблем.
— Так, проблем у нас, вобще-ка, стане значно менше, — погодився Павлюк. Очі в нього потемнішали, додав упевнено й навіть жорстко:
— Чого тільки не зробиш заради прогресу науки!
4
Михайло Копот жував імпортну апельсинову жвачку й ні про що не думав. Сидів у парку на незручній лавці, відкинувшись на спинку й вільно простягнувши ноги у справжніх американських джинсах. Копот дбав про свою зовнішність і взагалі був гарної думки про себе. Сорочки й взуття купував у фарцівників за безцінь: вони боялися його, знали, що Копот колись служив у міліції, та й тепер має до неї якесь відношення— краще з ним не зв’язуватися. Сам Копот не спростовував цих думок, навпаки, іноді натякав на зв’язки й навіть особливу секретність свого нинішнього становища: то пусте, що обіймає зовсім непримітну посаду у позавідомчій охороні, це так, для годиться, точніше, для прикриття, насправді ж…
Тут Копот корчив таємничу гримасу, і співбесідники самі розуміли: далі вести розмову небажано й навіть недозволено — існують державні таємниці, за розголошення яких не гладять по голівці.
Робота у позавідомчій охороні влаштовувала Копота. По-перше, не треба надривати пупа, охороняй свій об’єкт — і всі клопоти. Платили, щоправда, малувато, на імпортний одяг явно не вистачало, та Копот знаходив різні джерела прибутку: мав добрих знайомих на промтоварній базі й через тих же фарцівників вигідно перепродував різний імпортний мотлох. По-друге, Копот більш-менш регулював свій час: відчергував добу — маєш дві вільних, роби, що хочеш. Інша справа, що Копот здебільшого не знав, куди подіти себе, але поступово звик до необтяжливості в роботі й відносної свободи. Через фарцівників він зав’язав знайомство з так званими “діловими” людьми, а ті запрошували до компанії вродливих і не дуже цнотливих дівчат — життя видавалося якщо не суцільним святом, то принаймні й не сірим, сповненим щоденних клопотів про дітей, їжу, роботу, як у більшості сусідів Копота.
