Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег (читаем книги бесплатно .txt) 📗

Олег ЧОРНОГУЗ

ВОСКРЕСЛИЙ ІЗ МЕРТВИХ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Бородань зайшов до гравера з чорного ходу, обминувши центральний і віконце з картонною вивіскою «Перерва на обід». Гравер, немолодий уже чоловік з відрізаними вище колін ногами, сидів на протертому дерматиновому тапчанчику і, вмочуючи сухаря в каву з молоком, неприязно глянув на відвідувача. Незнайомець, схожий чимось на моджахеда, у дивній шапочці під чалму, мовчки поклав перед гравером двадцятидоларову купюру і тихо мовив:

— Цей почерк підробити зможете?

Господар комірчини одразу не відповів. Він глянув на асигнацію, що поклав перед ним відвідувач, і, спокійно пережовуючи розм’яклий у каві сухар, безцеремонно оглядав бороданя. Той, переступаючи з ноги на ногу, спершу ніби зніяковів, а потім не менш безцеремонно глянув на гравера — на його довгий ніс, що йшов по видовженому обличчю з самого лоба аж до нижньої заячої губи, на товсті вивернуті губи й маленькі бігаючі очі. Гравер витер рукавом підборіддя, провів пальцями по вусах і бороді, на якій срібною щетиною світилося волосся, і тільки після цього підніс незвичайну записку з карлючками до світла.

— Важко! Дуже важко! Почерк якогось божевільного. Неврівноваженого неврастеніка!..

— Неврастеніки всі неврівноважені, — спокійно, але трохи голосніше, ніж до цього, зауважив бородань. Гравер ще раз глянув на відвідувача, немов з першого разу як слід не роздивився його. Прислухався. З голосу зрозумів, що перед ним зовсім молода людина. Навіть у цій напівтемній комірчині впадало у вічі, що бородань приїхав з далеких і теплих країв. Від нього, здавалося, пахло жаротою, пісками і полином. Жовта сорочка з акуратно підкоченими рукавами на міцних загорілих руках, сині джинси з металевими блискітками… М’які різнобарвні кросівки… З-під розстебнутого комірця сорочки виглядав трикутник волохатих грудей. Над носом з горбинкою бігали чимось стривожені очі. Ні сумки, ні дипломата в руках юнака не було. Він розстебнув ліву нагрудну кишеню, витяг звідти ще кілька зелених купюр і дві з них так само мовчки поклав перед гравером. Безногий одним оком глянув на них, ніби оцінюючи їхню вартість, але не промовив нічого. І тільки переглянувши для чогось дві купюри по десять доларів проти світла лампочки, яка слугувала за тимчасове пристанище надокучливим мухам, сказав:

— Мало! Робота копітка і довга! Та й пахне смаленим! На коли потрібно?

— На сьогодні!

— На сьогодні не вийде! У мене море замовлень.

— Я поспішаю! Я проїздом.

— У мене всі поспішають! Усі проїздом. Усі на іменини. Усі на ювілеї. А це, я бачу, не для ювілею!

Бородань знову розстебнув горішню нагрудну ліву кишеню і двома пальцями витяг ще дві зелененькі купюри попередньої вартості. У гравера зблиснули очі. Він, очевидячки, не чекав такої щедрості, просто торгувався швидше за звичкою, ніж через бажання стягти якомога більше, бо механічно повторив:

— На коли?

— Я вже сказав, — розгнівався бородань. — На сьогодні. — Глянувши на годинник, трохи подумав, зважуючи, очевидно, на коли саме, і, полізши в праву нагрудну кишеню, витяг звідти вчетверо складені чисті, але трохи пожмакані два папірці.

— На п’яту годину вечора! Ось на цих аркушиках! Два тексти. Одним і тим же почерком.

— Ви збожеволіли! Тексти великі! — І, не дочекавшись відповіді, сам же гравер і уточнив: — Невже не можна на сьому годину? У мене ж роботи по саму зав’язку, — показав на горлянку, перев’язану по-піратському чорною сатиновою хусткою.

— Я о восьмій уже покидаю Київ. Я ж казав, що тут проїздом. Ви мене розумієте?!

— Чому не розумію? Але й ви зрозумійте мене. У мене ж робота!

— У мене теж!

— Мабуть, доведеться викликати стажиста… Відіб’є він у мене клієнтів, відіб’є. Моя літера один долар коштує. У мене реклама і ніяких рекламацій…

— Чув, чув, — відказав бородань. — Тому й зайшов до вас. Викликайте стажиста. Але посадите його он там, біля віконця. Хай на замовників дивиться, а не на ваш текст.

— Не на мій, а на ваш текст, — уточнив гравер і сховав долари в засмальцьовану руками бокову кишеню укорочених і підшитих темними нитками штанів. Опісля розвернувся усім своїм колись могутнім корпусом і чорним брудним пальцем почав крутити диск телефонного апарата. Зелені папірці стирчали з кишені, загрожуючи випасти на підлогу. Бороданю це не сподобалося. Він простяг руку і витяг їх назад. Спокійно й мовчки перерахував і половину поклав до своєї кишені. Гравер тієї ж миті поклав на стіл телефонну трубку і сердито сказав:

— Не зрозумів фокуса! Ти що, кишеньковий злодій?

— Я передумав!

— Передумав?! — гравер уперше глянув на нього не з-під лоба, а широко розплющеними очима. — Але ж я набрав номер!

У трубці й справді хтось надривно горланив: «Алло! Натисніть кнопку! Вас зовсім не чути!»

— Скажіть стажисту, що хотіли сказати, а то він захрипне.

Гравер підніс трубку до вуха.

— Алло! Тепер ти мене чуєш? Не нукай. Це я. Почекай кілька хвилин, я зараз. — Він прикрив рукою слухавку і знову глянув на непроханого гостя розчарованими й широко розплющеними темними, як туш, якою він писав, очима — Я вас не розумію: ви то даєте гроші, то забираєте.

— Я забрав, як ви помітили, не всі. Роботу вашу я оцінив. Сорок доларів — аванс. Решту принесу о сімнадцятій. Бо де в мене гарантія, що ви потім…

— Ви маєте справу з солідною фірмою!

— Ви також!

— Що писати?

Бородань витяг з кишені ще один папірець. Тепер їх перед гравером лежало аж три, і всі різні. Перший аркушик нагадував граверові невідісланий лист. Гравер скосив ліве око і нашвидкуруч прочитав: «Дорога і мила моя матусю!!!» і три знаки оклику. Другий аркуш було написано іншою рукою. На третьому виднівся той самий почерк, що й на першому, але вже з іншим зверненням і текстом: «Дорога і люба моя Галинко!!!». Так само три знаки оклику. Далі йшов текст:

«Цю записку я пишу тобі перед смертю. Я прощаюся з життям і з тобою. Прощаюся через свого товариша, яким і передаю ці рядки… Ти не уявляєш, як я хочу жити… Наді мною висить пекуче прощальне сонце… Чисте голубе-голубе небо. Не рідне небо — чуже… Як би мені хотілося зараз уже не жити, а вмерти. Але вмерти на рідній землі. У твоїх обіймах, Галинко!.. Це все, про що я зараз думаю.

Цього листа пишу на коліні свого товариша. Він бачив у мене твою фотографію. Я попрохав його, якщо загину, щоб він одружився з тобою… На честь нашої спільної дружби. Він витяг мене з поля бою напівживого, і тепер я помираю у нього на руках. У цю критичну мить мого життя я, як більшість з нас, повірив у Бога. І я хочу вірити, що десь у безмежжі людські душі продовжують жити, тож і наші душі, може, колись зустрінуться, і я хоч у такий спосіб житиму разом з вами.

Цілую твої неціловані мною уста. Я так тебе соромився, бо дуже тебе любив. Прощай і будь щаслива з…»

— Афганістан? — поцікавився гравер.

— Я плачу і за мовчання, — відповів бородань. — Будете багато знати — зовсім посивієте, — він кивнув на сріблясто-сиву зализану голову гравера.

Безногий нічого не відповів, раптом згадавши, що у нього в руках телефонна трубка. Він приклав її до вуха і крикнув:

— Ти мене чуєш?

— Ну!

— Не нукай! Одягай свої капці, чи що там ти носиш, і одна нога там, а друга тут!