Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Що це таке? — спитав я.
— Все, що треба, — відповів Холмс. — Ви пригадуєте моє прохання, з першого погляду химерне, — описати ліве вухо превелебного панотця? Ви не відповіли на нього.
— Я вже виїхав з Бадена і не міг про це розпитати.
— Саме так. Через те я й надіслав таке саме прохання управителеві «Англійського двору», а це — його відповідь.
— Про що ж вона свідчить?
— Про те, любий мій Ватсоне, що ми зустрілися з людиною, вкрай хитрою і небезпечною. Превелебний доктор Шлесінґер, південноамериканський місіонер, насправді не хто інший, як святенник Пітере, один з найзухваліших негідників серед тих, що плодяться в Австралії, а ця молода країна породила вже немало зразкових злочинців. Пітере має справи з самітними жінками, граючи на їхніх релігійних почуттях, а його так звана дружина, англійка на прізвище Фрейзер, допомагає йому. Природа дій місіонера викликала в мене підозру, що це саме Пітере, а особлива прикмета — йому прокусили вухо під час п’яної бійки в Аделаїді, 1889 року, — підтвердила мої побоювання. Нещасна жінка потрапила до рук страшних людей, яких ніщо не зупинить, Ватсоне. Цілком можливо, що її вже немає на світі. Якщо ж вона жива, то її тримають під замком, і вона не має змоги написати ані до міс Добні, ані до будь-кого з своїх друзів. Можливо, що вона так і не дісталася Лондона, проте навряд, бо з континентальною поліцією, з її вимогами до реєстрації, іноземці не жартують. Можливо, що вона поїхала далі, але це теж навряд, бо кращого місця, ніж у Лондоні, для того, щоб безкарно переховувати десь людину, цим негідникам не знайти. У мене таке передчуття, що вона в Лондоні, але де її шукати, нам поки що невідомо; тож наберімося терпіння й сідаймо обідати. Ввечері я навідаюсь до Скотленд-Ярду й перекинуся словечком з нашим другом Лестрейдом.
Але ні державна поліція, ні власні Холмсові джерела інформації анітрохи не допомогли з’ясувати цієї таємниці. Серед гамірного, багатомільйонного Лондона три особи, яких ми шукали, загубились, немов ніколи й не жили в світі. Ми подавали оголошення до газет, але марно. Ми стежили за всіма збіговиськами, де міг з’явитися Шлесінґер. Ми спостерігали за всіма, з ким він був колись знайомий. Аж несподівано, після невдачі протягом тижня, блиснув промінь світла. До ломбарду Бовінґтона, що на Вестмінстер-Роуд, принесли срібну підвіску з діамантом старовинної іспанської роботи. Приніс її високий, чисто поголений чоловік, зовні схожий на священика. Його ім’я та адреса, напевно, були фальшиві. Розірваного вуха в нього не помітили, але, судячи з інших прикмет, то був саме Шлесінґер.
Тричі наш бородатий друг із готелю «Ленгем» провідував нас; востаннє він з’явився через півгодини після свіжого повідомлення про закладену коштовність. Одяг на його дужому тілі висів, мов на вішалці. Нещастя зробило його старішим на кілька років. «Якби я хоч чимось міг допомогти вам!» — у відчаї вигукував він. Нарешті в Холмса знайшлася для нього робота.
— Він почав закладати коштовності. Тепер ми його спіймаємо.
— Але ж це означає... що з леді Френсіс щось сталося?
Холмс скрушно похитав головою.
— Припустімо, що вони досі тримали її в ув’язненні, тож звільнити її зараз означає погубити самих себе. Нам слід приготуватися до найгіршого.
— Що я можу зробити?
— Ці люди не знають вас в обличчя?
— Ні.
— Можливо, наступного разу він піде до якогось іншого ломбарду. Тоді треба буде починати все спочатку. Проте тут йому дали добру ціну і не питали зайвого, тож він, коли йому знадобляться гроші, може знову піти до Бовінґтона. Зараз я напишу туди лист про те, що ви маєте постійно перебувати в їхній конторі. Якщо цей чолов’яга прийде, стежте за ним до самого його дому. Але жодних необачних дій і, найголовніше, жодного насильства. Дайте мені слово честі, що нічого не робитимете без мого відома й згоди.
Впродовж двох днів від вельмишановного Філіпа Ґріна (він, до речі, був сином славетного адмірала, що командував Азовським флотом у Кримську війну) не надходило жодної звістки. Увечері третього дня він влетів до нашої вітальні блідий; його тіло тремтіло, мов у лихоманці.
— Ми спіймали його! Спіймали! — вигукнув він.
Через хвилювання він ледве міг говорити. Холмс заспокоїв його кількома словами й посадив у крісло.
— Розкажіть усе, як було, — мовив він.
— Вона прийшла лише годину тому. То була його жінка. Цього разу вона принесла таку саму підвіску, як у нього. Висока, бліда, з тхорячими очима...
— Так, це вона, — сказав Холмс.
— Вона вийшла з контори, і я подався за нею. Вона повернула на Кенінґтон-Роуд — я за нею. Раптом вона увійшла до якоїсь крамниці. Містере Холмсе, то була трунарня!
Холмс здригнувся.
— Далі? — спитав він. Схвильований голос його свідчив про полум’яну душу, приховану під холодною маскою обличчя.
— Вона завела розмову з крамаркою. Я увійшов за нею. Я почув її слова: «Як довго!» Крамарка стала виправдовуватись: «Зараз буде готово. Адже майструвати довелося за особливою міркою, тож і не встигли». Тоді вони обидві побачили мене й замовкли; я щось запитав і пішов.
— Ви слушно вчинили. Що ж було далі?
— Жінка теж вийшла, але я сховався в найближчому під’їзді. Напевно, вона щось підозрювала, бо озирнулася навколо. Тоді покликала кеб і поїхала. На щастя, я спіймав інший кеб і вирушив за нею. Зупинилися вони в Брікстоні, на площі Полтні, 36. Я проїхав трохи далі, вийшов на розі й став спостерігати за будинком.
— Ви когось бачили?
— Усі вікна були темні, крім одного, на першому поверсі. Але штори було спущено, тож я нічого не міг побачити. Я стояв там і міркував, що ж робити далі, аж тут біля брами зупинився критий фургон. Двоє чоловіків щось винесли з нього й поставили біля сходів... Містере Холмсе, то була труна.
— Он як...
— Не знаю, як я встояв на місці. Двері відчинилися, щоб пустити людей з їхньою ношею. Відчинила їх та сама жінка. Але вона мене теж помітила й поспіхом грюкнула дверима. Я згадав про свою обіцянку й побіг сюди.
— Ви чудово попрацювали, — мовив Холмс, пишучи щось на клаптику паперу. — Без ордера на арешт ми не можемо вчинити нічого, тож найкраще, чим ви можете зараз мені прислужитися, — це віднести мій лист до поліції й одержати ордер. Можуть бути певні труднощі, але, як на мене, продаж коштовностей — це достатній привід. А за інші дрібниці візьметься Лестрейд.
— Але ж вони тим часом уб’ють її. Що це за труна? Для кого вона, як не для неї?
— Ми зробимо все, що зможемо, містере Ґріне. Не змарнуємо ані хвилини. Довіртеся нам. Отже, Ватсоне, — додав він, коли наш відвідувач побіг, — він зараз дістане підтримку з боку закону. А ми, як і завжди, діятимемо беззаконно, своїми власними засобами. Ситуація така скрутна, що будь-які наші заходи матимуть виправдання. Мерщій вирушаймо на площу Полтні!
— Спробуймо відтворити картину в цілому, — провадив Холмс, коли ми проїжджали парламент і Вестмінстерський міст. — Ці негідники затягли бідолашну леді до Лондона, примусивши спершу розлучитися з вірною служницею. Якщо вона до когось і писала, її листи перехоплювали. Хтось із їхніх спільників найняв будинок. Переступивши його поріг, леді Френсіс потрапила до пастки, й коштовності, за якими вони полювали з самого початку, стали їхньою здобиччю. Вони вже потроху розпродують їх і не вбачають у цьому ніякої небезпеки, бо певні, що доля леді не цікавить нікого. Коли вони випустять її, вона, звичайно ж, викриє їх. Отож вони не випустять її ніколи. Але тримати її все життя під замком теж не можна. Єдиний вихід — убивство.
— Цілком зрозуміло.
— Погляньмо з іншого боку. Коли дві наші думки перетинаються, Ватсоне, їхній перетин найтісніше наближає нас до правди. Почнімо тепер не з леді, а з труни й ходімо назад. Труна, побоююсь, свідчить про те, що леді померла. Але труна означає церковний похорон, лікарське свідоцтво та поліційний дозвіл. Якби леді вбили якимось звичайним способом, її просто закопали б у садку. А тут усе прилюдно й відкрито. Про що це говорить? Звичайно, про те, що її вбили таким чином, що навіть лікар сприйняв цю смерть як природну, — можливо, отруїли. Але все-таки дивно, що вони дозволили лікареві засвідчити смерть, — хіба що підкупили... Проте це вельми сумнівно.
