Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги без TXT) 📗

— Велика літера «П» з візерунком угорі, а «Е» та «Н» — менші? — запитав Холмс.

— Саме так.

— «Пенсильванська збройова компанія», відома американська фірма, — мовив Холмс.

Мейсон вирячився на мого друга, наче сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит [7], який одним словом може дати раду всім його труднощам.

— Звичайно ж, ви маєте рацію, містере Холмсе. Чудово! Дивовижно! Невже ви зберігаєте в пам’яті назви всіх збройових заводів?

Холмс нічого не відповів на це запитання.

— Немає сумніву, що це американська рушниця, — провадив Мейсон. — Я десь читав, що обрізані рушниці побутують в окремих штатах Америки. Це спало мені на думку ще до того, як знайшли напис на планці. Очевидно, той, хто прокрався до будинку і вбив господаря, був американцем.

Мак-Дональд хитнув головою.

— Це аж ніяк не очевидно, — мовив він. — Я досі не певен, що в будинку побував хтось чужий.

— Але ж відчинене вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця!

— Все це легко можна зробити навмисне. Містер Дуглас був американцем чи принаймні довго жив в Америці. Так само й Баркер. Вам немає потреби заводити до будинку американця, щоб приписати йому всі ці американські витівки.

— Еймс, ключник...

— Що з ним? Чи можна йому довіряти?

— Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса. Надійний, як скеля, чоловік. У Дугласа він жив ще до того, як той оселився в замку, — це було п’ять років тому. Еймс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

— Рушницю намагалися сховати. Через те й обрізали цівки. Вона легко поміститься у валізі. Як Еймс може бути певен, що такої рушниці не було в будинку?

— Тоді він мусив би хоч раз її побачити.

Мак-Дональд знову хитнув своєю впертою шотландською головою.

— І все-таки я не певен, що тут ніколи не бувало жодної рушниці. Погляньте-но, — у його мові ясніше стало чути абердинську говірку, — погляньте-но, як усе заплутується, коли припустити, що цю рушницю — та й усі ці химерні речі — принесла сюди чужа людина. Це просто неймовірно! Це суперечить здоровому глуздові! Прошу вас, містере Холмсе, скажіть що-небудь.

— Скажіть краще свою думку, містере Маку, — суворо, мов суддя, відповів Холмс.

— Цей чоловік — не грабіжник, якщо припустити, що він справді існував. Історія з обручкою та картка наводять на думку про зумисне вбивство з особистих причин. Він прокрався до будинку з обдуманим наміром убити господаря. Він знає, що йому важко буде втекти, бо будинок оточений ровом з водою. Яку зброю він обирає? Звичайно ж, якнайтихішу. Тоді він міг би сподіватися, що зможе, скоївши злочин, швидко вилізти через вікно, перейти рів і податися геть. Усе цілком зрозуміло. Зрозуміло й те, що це дурниця — принести з собою якнайгучнішу зброю, чудово знаючи, що кожна людина в домі відразу прибіжить, почувши постріл, і побачить убивцю раніше, ніж він перейде рів. Хіба не так, містере Холмсе?

— Ви справді добре обміркували цю справу, — замислено відповів мій друг. — Проти вашої думки потрібні дуже вагомі докази. Дозвольте спитати, містере Вайте Мейсоне: коли ви оглядали зовнішній бік рову, вам не траплялися сліди людини, що тільки-но вийшла з води?

— Там не було ніяких слідів, містере Холмсе. Але рів обкладено каменем. Ці камені варто оглянути ще раз.

— Жодних слідів?

— Жодних.

— Он як! Ви не заперечуєте, містере Вайте Мейсоне, щоб ми негайно пішли туди? Там можуть знайтися якісь цікаві дрібниці.

— Я сам хотів це запропонувати, містере Холмсе, але гадав, що спершу варто познайомити вас з усіма фактами. Я думав, вас зацікавить щось іще... — Вайт Мейсон нерішуче поглянув на детектива-аматора.

— Я вже працював з містером Холмсом раніше, — сказав інспектор Мак-Дональд. — Він грає за власними правилами.

— Авжеж, за власними, — усміхнено підтвердив Холмс. — І до того ж маю нагоду допомогти судові й поліції. Якщо я коли-небудь і цурався поліційних детективів, то лише через те, що вони перші цурались мене. Я не маю навіть бажання підраховувати їхні поразки. І водночас, містере Вайте Мейсоне, я наголошую, що працюю на свій розсуд і домагаюся цілковитих, а не часткових наслідків.

— Ви робите нам честь своєю допомогою. Ми покажемо вам усе, що знаємо, — щиросердно відповів Вайт Мейсон. — Ходімо, докторе Ватсоне. Коли настане час, ми теж сподіваємось потрапити на сторінки ваших книжок.

Ми пішли мальовничою сільською вуличкою, обабіч якої росли підстрижені в’язи. Попереду виднілися два стародавні кам’яні стовпи, обвітрені й порослі лишайником; на їхніх вершках височіли фігури, що колись зображали лева в стрибку, — герб Капюсів з Берлстона. Коротка, звивиста дубова алея була саме така, як зазвичай трапляється в англійських селах. Після крутого повороту перед нами з’явився великий низький будинок із темно-бурої цегли, споруджений за часів короля Якова й обсаджений тисами. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний звідний міст, і широкий рів з водою, що блищала, наче живе срібло, при світлі холодного зимового сонця.

Три століття промайнули над цим старовинним замком — три століття народжень і смертей, сільських свят і полювань. Дивно, що саме тепер стіни замку огорнула лиховісна тінь! І водночас саме ці шпилясті дахи та химерні вежі слугували найкращим місцем для страхітливого злочину. Поглянувши на вузькі вікна й темний фасад, що височів над водою, я відчув, що більш придатної сцени для трагедії просто не знайти.

— Ось воно, це вікно, — показав Вайт Мейсон. — Праворуч від підйомного моста. Його відчинено — так само, як і минулої ночі.

— Але ж воно, здається, завузьке, щоб туди могла пролізти людина.

— Ну, людина ця була, напевно, худорлява. Тут нам не треба ваших пояснень, містере Холмсе. І ви, і я вільно протиснемось через це вікно.

Холмс підійшов до краю рову й позирнув униз. Потім оглянув кам’яне облицювання й траву.

— Я маю добрий зір, містере Холмсе, — сказав Вайт Мейсон. — Немає жодних слідів того, що тут хтось вилазив. Хіба він неодмінно мусив залишити сліди?

— Неодмінно. Ця вода завжди каламутна?

— Майже завжди. Струмок несе сюди мул.

— Як тут глибоко?

— Зо два фути скраю і три посередині.

— То вбивця ніяк не міг потонути, переходячи рів?

— Ні, тут навіть дитина не потоне.

Ми пройшли звідний міст, і нас зустрів довготелесий, сухорлявий, дещо манірний чоловік, що виявився ключником Еймсом. Бідолашний старий був зовсім блідий і досі тремтів від нервового струсу. Сільський сержант — рослий, вояцької статури, — стояв на варті біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

— Чи є новини, сержанте Вільсоне? — спитав Вайт Мейсон.

— Ні, сер.

— Тоді можете йти додому. Ви нам уже не потрібні. Якщо треба буде, ми покличемо вас. А ключник зачекає за дверима. Скажіть йому, хай попередить містера Сесіла Баркера, місіс Дуглас та економку, що нам доведеться поговорити з ними. А тепер, джентльмени, дозвольте мені поділитися з вами тут, на місці, своїми міркуваннями, а тоді ви вже висловите свої.

Цей сільський фахівець вразив мене. Він був кмітливий, діловитий, що надалі могло б допомогти йому зробити кар’єру. Навіть Холмс слухав його уважно, без жодного сліду того нетерпіння, яке знавці так часто виявляють до своїх молодших колег.

— Самогубство це чи вбивство? Ось найперше наше питання, джентльмени. Якщо це самогубство, то нам слід припустити, що цей чоловік зняв з пальця обручку й сховав її, потім прийшов сюди в халаті і брудних чоботях, натоптав у кутку за шторою, щоб удати, ніби на нього хтось чатував, потім відчинив вікно, далі кров’ю...

— Все це ми можемо відкинути, — перервав його Мак-Дональд.

— Я теж так гадаю. Самогубство тут ні до чого. Залишається вбивство. Тоді слід вирішити, чи його вбив хтось чужий, чи тутешній мешканець.

— Гаразд, наведіть свої докази.

— В обох випадках ми стикаємось із великими труднощами, але злочин будь-що скоєно. Спершу припустімо, що злочинець — особа, яка мешкає в цьому будинку. Він убив Дугласа тоді, коли всі були вдома й ніхто ще не спав. Він скористався якнайгучнішою зброєю, — зброєю, якої тут ніколи не бачили, — що мало зняти тривогу в усьому домі. Не дуже ймовірно, авжеж?