Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Що ж, спробуємо все це пояснити вам. Однак спершу — кілька запитань до вас, містере Вільсоне. Оцей ваш помічник, — той, що першим показав вам оголошення... чи давно він у вас працює?
— До того часу працював десь із місяць.
— Як він прийшов до вас?
— За оголошенням.
— Він один відгукнувся на нього?
— Ні, десь із дванадцятеро.
— Чому ви обрали саме його?
— Бо він меткіший і не просив великої платні.
— Лише половину, так?
— Так.
— Який він із себе, цей Вінсент Сполдінґ?
— Невеличкий, кремезний, дуже жвавий. Ані волосинки на обличчі, хоч має років з тридцять. На чолі в нього біла цятка від кислоти.
Холмс схвильовано випростався в кріслі.
— Так я й гадав, — мовив він. — А чи не помітили ви у нього в вухах дірочок від сережок?
— Так, сер. Він казав мені, що це зробила йому якась циганка, коли він був ще малим.
— Гм! — сказав Холмс і замислено поринув глибше в крісло. — Він і досі у вас?
— Так, сер, я тільки-но його бачив.
— Чи добре він працював, поки вас не було?
— Не можу поскаржитися, сер. Щоправда, вранці в мене роботи небагато.
— Чудово, містере Вільсоне. За день чи два я буду радий повідомити вас про все. Сьогодні субота, тож сподіваюся, що в понеділок ми знатимемо все...
— Ну, Ватсоне, — мовив Холмс, коли наш відвідувач пішов, — що ви про це думаєте?
— Нічого, — щиро відповів я. — Ця справа така таємнича!
— Найчастіше, — сказав Холмс, — чим дивовижніша річ, тим менше в ній таємничого. Саме звичайні, прості злочини розгадувати найважче, так само, як найважче розпізнати людину з непримітним обличчям. Але з цією справою я не можу зволікати.
— Що ви маєте намір робити? — запитав я.
— Курити, — відповів він. — Ця загадка — якраз на три люльки, тож прошу вас хвилин із п’ятдесят зі мною не розмовляти.
Він зіщулився в кріслі, підібгавши худорляві коліна аж до свого яструбиного носа, й так сидів, заплющивши очі й виставивши вперед свою чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якогось химерного птаха. Я вже вирішив, що він заснув, та й сам почав дрімати, аж він несподівано скочив із крісла, мов людина, яка щось твердо вирішила, й поклав люльку на полицю каміна.
— Сьогодні в Сент-Джеймс-Холлі грає Сарасате, — зауважив він. — Як ви гадаєте, Ватсоне, чи зможуть ваші пацієнти обійтися кілька годин без вас?
— Сьогодні я вільний. Моя практика не забирає багато часу.
— То візьміть свій капелюх, і їдьмо. Спершу мені треба до Сіті, а по дорозі десь попоїмо. До речі, в програмі концерту найбільше німецької музики, а вона мені більше до вподоби, ніж італійська чи французька. Вона спонукає до роздумів, а мені саме треба поміркувати. Ходімо!
Ми доїхали метрополітеном до Олдерсґейту, а далі коротка прогулянка привела нас до площі Сакс-Кобурґ, де й сталися ті дивні події, що про них ми почули вранці. Це був невеличкий сонний плац із чотирма рядами брудних двоповерхових цегляних будинків, вікна яких виходили на невеличкий садок, порослий бур’яном, серед якого декілька побляклих лаврових кущів уперто змагалися з просяклим димом повітрям. Три золочені кулі й бура вивіска з білим написом «Джейбз Вільсон» на будинку скраю свідчили, що тут і є заклад нашого рудоголового клієнта. Шерлок Холмс зупинився перед дверима й, схиливши голову набік, оглянув її очима, що яскраво блищали з-під напівстулених повік. Тоді неквапом пройшов вулицею туди й назад, уважно розглядаючи будинки, нарешті повернувся до позичкової каси, двічі або тричі гучно вдарив ціпком по бруківці, а відтак підійшов до дверей і подзвонив. Двері миттю відчинив явно насторожений, чисто поголений молодик і запросив нас увійти.
— Дякую, — мовив Холмс. — Я хотів лише спитати, як дістатися звідси до Стренду.
— Третя вулиця ліворуч, четверта праворуч, — хутко відповів помічник містера Вільсона й зачинив двері.
— Спритний хлопець! — зауважив Холмс, коли ми відійшли вбік. — На мій розсуд, за спритністю він — четвертий на весь Лондон, а за хоробрістю, може, й третій. Я дещо чув про нього раніше.
— Мабуть, — мовив я, — помічник містера Вільсона якось причетний до тієї таємниці зі Спілкою рудих. Я певен, що ви розпитували його про дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.
— Не на нього.
— Тоді на що ж?
— На коліна його штанів.
— І що ж ви побачили?
— Те, що й сподівався побачити.
— А нащо ви стукали по бруківці?
— Любий мій докторе, зараз треба спостерігати, а не розмовляти. Ми — розвідники у ворожому таборі. Ми дещо дізналися про площу Сакс-Кобурґ. Тепер огляньмо вулиці з іншого її боку.
Дорога, на якій ми опинилися, звернувши з площі Сакс-Кобурґ, відрізнялася від неї так само, як картина від свого зворотного боку. То була одна з найголовніших вулиць міста, яка з’єднувала Сіті з північчю й заходом. Усю дорогу заповнили два потоки екіпажів, що рухалися назустріч один одному, а по боках чорніли натовпи пішоходів, що поспішали. Важко було уявити собі, дивлячись на ряди розкішних крамниць та контор, що та вбога, порожня площа, яку ми щойно залишили, знаходиться позаду оцих самих будинків.
— Погляньмо, — сказав Холмс, зупинившися на розі й оглядаючи весь ряд будинків. — Я хочу запам’ятати, як стоять ці будівлі. Вивчення Лондона — це моя пристрасть. Ось тютюнова крамниця Мортімера, далі — невелика газетна крамничка, Кобурзький відділ Міського й Приміського банку, вегетаріанський ресторан, каретне депо Мак-Фарлейна. А далі — вже наступний квартал. Отже, докторе, наша робота скінчена, тепер можна й відпочити. Бутерброд, чашечка кави — й до країни скрипок, де всюди насолода, ніжність і гармонія, де нема рудоголових клієнтів, що надокучають нам своїми загадками.
Мій друг був пристрасним музикантом — і не лише здібним виконавцем, а й чудовим композитором. Цілий вечір він просидів у кріслі, невимовно щасливий, тихенько ворушачи своїми довгими, тонкими пальцями в такт музиці; його лагідна усмішка, замріяні зволожені очі аж ніяк не нагадували того Холмса-нишпорку, безжалісного й хитромудрого Холмса, який щохвилини був готовий полювати за злочинцями. Дивовижна вдача мого друга мала дві складові, і я часто думав про те, що його надзвичайна проникливість народилася в боротьбі з поетичним, задумливим настроєм, який був для нього найголовнішим. Через свою мінливу вдачу він постійно переходив від цілковитого розслаблення до найзапеклішого завзяття, і я добре знав, що він ніколи не бував твердішим, ніж у ті дні, коли з безжурним спокоєм заглиблювався в свої ноти й імпровізації. Але раптом його охоплювала справжня мисливська пристрасть, блискуча сила його думки зростала до інтуїції, й тим, хто не був знайомий із його методом, здавалося, що перед ними людина неабиякого розуму. Спостерігаючи за ним того дня, на концерті в Сент-Джеймс-Холлі, я побачив, як він увесь віддається музиці, й зрозумів, що на тих, за ким він полює, чекає біда.
— Ви, напевно, збираєтеся додому, докторе, — сказав він після концерту.
— Так, звичайно.
— А в мене є ще одна справа, що забере кілька годин. Ця пригода на площі Кобурґ — річ дуже серйозна.
— Серйозна? Чому?
— Там готують великий злочин. Щоправда, я маю всі підстави вважати, що ми його відвернемо. Однак справа ускладнюється тим, що нині субота. Я хотів би, щоб ви допомогли мені цього вечора.
— Коли саме?
— О десятій, не раніш.
— О десятій я буду на Бейкер-стріт.
— Чудово. Але справа ця буде досить небезпечною, докторе, тож суньте в кишеню свій військовий револьвер. — Він помахав мені рукою, рвучко обернувся й миттю зник у натовпі.
Сподіваюся, що я не дурніший за інших, але коли маю справу з Шерлоком Холмсом, мене завжди пригнічує думка про власну недолугість. Адже я чув те саме, що й він, бачив те саме, що й він, проте він знає, мабуть, не лише те, що сталося, а й те, що має статися; тим часом мені вся ця пригода й далі здавалася незрозумілою та химерною. Повертаючись додому до Кенсинґтону, я пригадав і незвичайну розповідь рудого переписувача енциклопедії, й наші відвідини площі Сакс-Кобурґ, і лиховісні слова, з якими Холмс попрощався зі мною. Що це за нічна вилазка і навіщо я маю прийти озброєним? Куди ми підемо й що там робитимемо? Щоправда, Холмс натякнув, що цей чистюк — помічник власника позичкової каси — людина небезпечна, здатна на ризиковану гру. Але хоч як я намагався розв’язати ці загадки, в мене нічого не виходило, тож я вирішив краще дочекатися ночі, яка мала все прояснити.
