Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
«До церкви Святої Моніки, Джоне! — вигукнула вона. — Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин».
Такої можливості не слід було втрачати, Ватсоне. Я ще вагався, чи бігти мені за ними, чи скочити на зап’ятки, коли це на вулиці з’явився кеб. Візник недовірливо поглянув на непоказного їздця, але я скочив усередину, перш ніж він встиг щось заперечити. «До церкви Святої Моніки, — мовив я, — і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Було саме за двадцять п’ять хвилин до дванадцятої, і я, звичайно, вже добре бачив, куди вітер віє.
Мій кеб летів стрілою. Гадаю, що жодного разу я не їхав так швидко, але інші нас випередили. Коли ми приїхали, двоколка й ландо, запряжені змиленими кіньми, стояли біля церковних дверей. Заплативши візникові, я побіг до церкви. Там не було ані душі, крім тих двох, кого я наздоганяв, та священика в сутані, який, здавалося, за віщось докоряв їм. Усі троє стояли біля вівтаря. Я почав походжати збоку, вдаючи, наче випадково заблукав до церкви. Раптом, на мій подив, усі троє коло вівтаря обернулися в мій бік, а Ґодфрі Нортон з усіх ніг підбіг до мене.
«Дякувати Богові! — скрикнув він. — Ви й потрібні нам. Ходімо! Ходімо!»
«Що таке?» — спитав я.
«Ходімо, чоловіче, ходімо, зосталося лише три хвилини, інакше все буде не за законом!»
Трохи не силоміць мене потягли до вівтаря, і не встиг я схаменутись, як уже бурмотів відповіді, що їх шепотіли мені на вухо, присягався на тому, чого ніколи не знав, і взагалі брав участь у вінчанні Ірен Адлер, дівчини, з Ґодфрі Нортоном, парубком. Усе це сталося за хвилину, і ось мені дякують джентльмен — з одного боку і леді — з іншого, а попереду аж сяє священик. У таке становище я ще ніколи не потрапляв, отож подумав зараз про те й зареготався. Вони, мабуть, не виконали якихось умов, і священик рішуче відмовився повінчати їх без свідка, тож моя щаслива поява врятувала нареченого від пошуків першого-ліпшого свідка на вулиці. Наречена дала мені соверен, і тепер я носитиму його на ланцюжку годинника, як пам’ять про цю подію.
— Справа обернулася якнайнесподіваніше, — мовив я. — Що ж далі?
— Я зрозумів, що мої наміри можуть зійти нанівець. Скидалося на те, що молодята терміново виїдуть, і мені слід було вжити негайних та рішучих заходів. Проте біля церковних дверей вони розійшлися: він поїхав назад до Темплу, а вона — додому. «Я поїду до парку о п’ятій, як завжди», — сказала вона йому на прощання. Більш я нічого не чув. Вони роз’їхалися в різні боки, а я повернувся, щоб узятися до своєї справи.
— Що ж то за справа?
— Трохи холодної телятини й склянка пива, — відповів він, смикаючи дзвоник. — Я був надто зайнятий і нічого не їв, а ввечері клопоту буде ще більше. До речі, докторе, мені знадобиться ваша допомога.
— Буду радий допомогти вам.
— Ви не боїтеся порушити закон?
— Аж ніяк.
— І вас не лякає арешт?
— Заради доброї справи — ні.
— То чудово!
— Я до ваших послуг.
— Я був певен, що зможу на вас сподіватися.
— А що ви задумали?
— Коли місіс Хадсон принесе попоїсти, я все вам поясню. Отже, — сказав він, з охотою беручися до простих харчів, поданих господинею, — я повинен дещо обговорити з вами, бо часу в нас обмаль. Зараз буде п’ята. За дві години ми мусимо бути на місці. Міс Ірен — тобто тепер уже місіс — повертається з прогулянки о сьомій. Ми тоді повинні бути біля Брайєні-Лодж, щоб зустріти її.
— А що далі?
— Решту залишіть мені. Я вже все підготував. Наполягатиму лише на одному: що б не сталося, не втручайтеся. Зрозуміло?
— Тобто я мушу вдавати стороннього?
— Отож. Нічого не робіть. Можливо, стануться якісь прикрощі. Не втручайтеся. Скінчиться тим, що мене поведуть до її будинку. Хвилин за п’ять у вітальні прочиниться вікно. Підійдіть ближче до того вікна.
— Добре.
— Ви повинні спостерігати за мною. Вам буде видно мене.
— Так.
— Коли я підніму руку — ось так, ви кинете до кімнати те, що я вам зараз дам, і почнете кричати: «Пожежа!» Зрозуміло?
— Цілком.
— Тут нема нічого страшного, — мовив він, дістаючи з кишені довгастий пакунок, схожий на сигару. — Це звичайнісінька бляхарська димова шашка, що має з обох боків капсулі для самозапалення. Отож ви повинні зробити так: крикнути «Пожежа!», а коли ваш крик підхоплять люди, дійти до кінця вулиці, а я наздожену вас за десять хвилин. Сподіваюся, ви зрозуміли мене?
— Я повинен вдавати стороннього, потім підійти до вікна, спостерігати за вами й після сигналу кинути цю річ у вікно, далі закричати: «Пожежа!» — й чекати вас на розі вулиці.
— Саме так.
— Можете цілком покладатись на мене.
— От і чудово. А тепер, гадаю, час підготуватися до нової ролі, що її мені треба зіграти.
Він зайшов до спальні й за кілька хвилин повернувся в образі симпатичного, простакуватого священика. Чорний капелюх із широкими крисами, мішкуваті штани, біла краватка, приємна усмішка й загальний вираз доброзичливої цікавості — це був образ, який міг створити хіба що містер Джон Гейр. Холмс не просто перемінив убрання. Обличчя, поведінка, навіть душа, здавалося, змінювалися в нього з кожною новою роллю, яку йому доводилося грати. Коли він став фахівцем у справі злочинів, сцена втратила чудового актора, а наука — тонкого мудреця. Було чверть на сьому, коли ми вийшли з Бейкер-стріт, і до призначеної години залишалося десять хвилин, коли ми опинилися на Серпентайн-авеню. Вже смеркло, на вулиці спалахнули ліхтарі, й ми почали походжати біля Брайєні-Лодж, чекаючи на повернення господині. Будинок був точнісінько таким, як я уявляв собі з короткого опису Шерлока Холмса, проте околиця виявилася аж ніяк не безлюдною. Навпаки, на цій маленькій тихій вуличці було багато людей. На одному розі курили й сміялися якісь обідранці, неподалік стояв точильник із колесом, двоє гвардійців залицялися до дівчини-няньки, й кілька добре вбраних молодиків гуляли з сигарами в зубах.
— Як бачите, — зауважив Холмс, коли ми тинялися туди-сюди перед будинком, — це весілля значно спрощує справу. Тепер фотографія стає двосічною зброєю. Можливо, вона так само не хоче, щоб її бачив містер Ґодфрі Нортон, як наш клієнт не хоче, щоб вона потрапила перед очі його принцесі. Питання в тім, де нам шукати фотографію?
— Справді, де?
— Навряд чи вона носить її з собою. Це кабінетна фотографія. Сховати її в жіночій сукні нелегко. До того ж вона знає, що король може влаштувати пастку. Таке намагалися зробити вже двічі. Отож ми можемо бути певні, що з собою вона фотографію не носить.
— Тоді де вона?
— В її банкіра чи адвоката. Можливо й перше, й друге. Але я сумніваюсь і в першому, і в другому. Жінки від природи потайні і самі охороняють свої таємниці. Навіщо їй відкривати цю таємницю комусь іншому? Собі вона може довіряти, а хто запевнить, що якась довірена особа не встоїть перед політичним чи будь-яким іншим впливом? До того ж, не забувайте, що вона хотіла скористатись фотографією в найближчі дні. Задля цього треба мати її під рукою. Фотографія в неї вдома.
— Але ж будинок двічі обшукували.
— Дурниці! Вони не вміють шукати.
— А як ви шукатимете?
— Я не шукатиму.
— Тоді як нам бути?
— Вона сама покаже мені.
— Але ж вона відмовиться.
— Їй це не вдасться. Стривайте, я чую стукіт коліс. То її екіпаж. Тепер якнайпунктуальніше виконуйте мої накази.
Поки він говорив, з-за рогу блиснуло світло ліхтарів екіпажа. То було чепурне маленьке ландо, що під’їхало до дверей Брайєні-Лодж. Коли воно зупинилося, один з волоцюг, що стояли на розі, кинувся відчиняти дверцята, сподіваючись заробити якогось шеляга, але його відштовхнув інший волоцюга, що підбіг з тим самим наміром. Зчинилася жорстока бійка, до якої піддали жару двоє гвардійців, що взяли сторону одного з волоцюг, і точильник, який так само в запалі кинувся боронити іншого. Бійка лютішала, й за одну мить жінка, що вийшла з екіпажа, опинилася в натовпі розлючених людей, які дико гамселили один одного кулаками й палицями. Холмс кинувся в натовп, щоб захистити жінку, але, продершись до неї, раптом скрикнув і впав на землю з заюшеним кров’ю обличчям. Гвардійці негайно дременули в один бік, волоцюги — в інший, зате кілька поважних перехожих, що не брали участі в бійці, підбігли, аби допомогти жінці й пораненому чоловікові. Ірен Адлер — я й тепер зватиму її так — побігла сходами, але перед дверима зупинилась і озирнулась; у світлі, що променіло з передпокою, було добре видно її гарну постать.
