Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги без TXT) 📗
Довготелесий регбіст увесь тремтів. Холмс лагідно поклав йому на плече руку.
— Боюся, містере Ферґюсоне, що будь-яке закінчення цієї справи завдасть вам болю, — мовив він. — Намагатимуся щадити вас, наскільки зможу. Поки що нічого не можу сказати, але сподіваюся, що перш ніж залишу цей дім, повідомлю вам дещо певне.
— Дай Боже! Вибачте, джентльмени, але я піду нагору до дружини й подивлюся, чи там усе без змін.
Його не було кілька хвилин, і Холмс тим часом знову заходився оглядати рідкісні речі на стіні. Коли наш господар повернувся, з обличчя його було видно, що нагорі все залишилося, як було. З собою він привів худорляву, високу, смагляву дівчину.
— Чай готовий, Долорес, — мовив Ферґюсон. — Простеж за тим, щоб господині нічого не бракувало.
— Господиня хворий! — вигукнула дівчина, позирнувши повними обурення очима на господаря. — Вона не просити їсти. Вона хворий. Вона потрібний лікар. Я боялася бути сам з господиня без лікар.
Ферґюсон запитально глянув на мене.
— Дуже радий стати вам у пригоді, — сказав я.
— Чи прийме твоя господиня доктора Ватсона?
— Я вести доктор. Я не питати можна. Вона потрібний доктор.
— Тоді я негайно піду з вами.
Я пішов за дівчиною, що аж тремтіла з хвилювання, піднявся сходами й опинився в старому коридорі. В кінці його видніли важкі, окуті залізом двері. Мені спало на думку, що якби Ферґюсон забажав проникнути до дружини силоміць, йому це не вдалося б із першої спроби. Дівчина вийняла з кишені ключ, і грубі дубові двері рипнули на старих завісах. Я опинився в кімнаті, й дівчина, швидко увійшовши слідом, замкнула за собою двері.
В ліжку лежала жінка, — безперечно, в сильній гарячці. Вона була майже непритомна, та тільки-но я увійшов, розплющила свої втомлені очі й зі страхом поглянула на мене. Побачивши чужого, вона неначе заспокоїлась і, зітхнувши, знов поклала голову на подушку. Я підійшов ближче, сказав кілька заспокійливих слів; вона лежала нерухомо, поки я лічив їй пульс і міряв температуру. І те, й те було в неї вище норми, але, як на мене, все це спричинив нервовий струс, а не якась хвороба.
— Вона лежати так один день, два день. Я боюся, вона вмерти, — мовила дівчина.
Жінка обернула до мене своє розпашіле обличчя:
— Де мій чоловік?
— Він унизу й хотів би зайти до вас.
— Я не хочу його бачити. Не хочу його бачити... — Вона немовби почала марити: — Диявол! Диявол! О, що мені робити з цим пекельним поріддям!
— Чи можу я чимось вам допомогти?
— Ні. Ніхто не може мені допомогти. Все скінчилося. Все загинуло. Я не можу нічого зробити, все загинуло...
Жінка була в полоні якоїсь дивної омани. Добрягу Боба Ферґюсона я не міг уявити собі дияволом чи пекельним поріддям.
— Мадам, — мовив я, — ваш чоловік нестямно кохає вас. Він щиро шкодує за тим, що сталося.
Вона знов обернула до мене свої гарні очі:
— Він мене кохає. Так... Але хіба я його не кохаю? Хіба я не кохаю його так, що ладна віддати своє життя, аби лиш не розбити його любе мені серце? Ось як я його кохаю... І він міг таке про мене подумати... міг так розмовляти зі мною!
— Він глибоко сумує, але не розуміє вас.
— Так, він не може мене зрозуміти. Але він мусить мені вірити.
— Може, ви б побачилися з ним? — запропонував я.
— Ні, ні... Я не можу забути тих жахливих слів, того його погляду... Я не хочу його бачити. Ідіть. Ви нічим мені не допоможете. Скажіть йому лише одне: я хочу побачити свою дитину. Я маю всі права на свою дитину. Передайте йому від мене тільки це... — Вона відвернулася до стіни й не сказала більше ні слова.
Я повернувся до нижньої кімнати, де Ферґюсон з Холмсом сиділи біля каміна. Ферґюсон похмуро вислухав мою розповідь про відвідини його дружини.
— Як я можу довірити їй дитину? — сказав він. — Хіба можу бути певен, що ця дивна, жахлива пристрасть не охопить її знову? Хіба можу я забути, як вона підвелася з колін із закривавленими вустами? — Він здригнувся від згадки про побачене. — Дитина в місіс Мейсон, там вона в безпеці, там вона й повинна залишитися.
Проворна покоївка, сучасний вигляд якої аж ніяк не пасував до цього будинку, принесла чай. Поки вона поралася, двері відчинились і до кімнати увійшов підліток. Це був приємної зовнішності хлопець — блідий, кучерявий, із тривогою в блакитних очах, яка змінилася хвилюванням і радістю, тільки-но він побачив батька. Хлопець міцно обійняв батька, мов дівчина — свого коханого.
— О, татусю, — вигукнув він, — я й не знав, що ти приїхав! Я б вийшов тобі назустріч. Я такий радий, що ти повернувся!
Ферґюсон обережно звільнився від обіймів; обличчя його відбивало збентеженість.
— Любий мій хлопчику, — мовив він, ніжно погладжуючи лляне волосся сина. — Я приїхав дуже рано, бо мої друзі, містер Холмс і доктор Ватсон, погодились приїхати зі мною й провести цей вечір з нами.
— Який містер Холмс? Детектив?
— Так.
Хлопець поглянув на нас досить уважно і, як мені здалося, не дуже приязно.
— А де ваша друга дитина, містере Ферґюсоне? — спитав Холмс. — Чи можемо ми познайомитись і з меншим синком?
— Попроси місіс Мейсон принести сюди малого, — сказав Ферґюсон.
Хлопець рушив до дверей дивною, кульгавою ходою, і мій погляд хірурга одразу ж визначив, що в нього пошкоджений хребет. Невдовзі він повернувся. За ним ішла висока худорлява жінка, яка несла на руках чарівне дитя, чорнооке, золотоволосе — чудове схрещення саксонської та латинської рас. Ферґюсон, напевно, обожнював і меншого сина, бо взяв його на руки й став ніжно пестити.
— Тільки уявити собі, що хтось може скривдити таку дитину, — пробурмотів він, оглядаючи маленьку червоногарячу цятку на шийці херувимчика.
І тут я мимохіть поглянув на Холмса й побачив, що його обличчя неймовірно напружилося. Воно немовби було вирізьблене з слонової кості, а очі, на мить зупинившись на батькові з дитиною, відтак уп’ялися в якусь річ у протилежному кутку кімнати. Стежачи за цим уважним поглядом, я зміг побачити лише те, що він спрямований на вікно, за яким виднівся похмурий садок. Віконниця, наполовину зачинена, затуляла собою майже все вікно, але Холмсові очі дивилися саме туди. Нараз він усміхнувся й знову звернув свій погляд на дитину. На її м’якій шийці була маленька червона цятка. Холмс мовчки, обережно оглянув її. Тоді схопив і потис пухлий дитячий кулачок, що вимахував перед ним.
— До побачення, мій маленький друже. Ти досить неспокійно розпочав своє життя. А тепер я хотів би поговорити віч-на-віч з нянею.
Вони відійшли вбік і кілька хвилин про щось пильно розмовляли. Я почув лише останні слова: «Тривоги ваші, сподіваюся, невдовзі скінчаться». Няня, жінка мовчазна й не дуже привітна, пішла, забравши дитину.
— Що являє собою ця місіс Мейсон? — спитав Холмс.
— Не дуже приваблива зовні, як ви й самі бачите, але серце в неї золоте й віддане дитині.
— А тобі, Джеку, вона подобається? — Холмс несподівано звернувся до хлопця, на рухливе обличчя якого одразу ж найшла тінь, і він невдоволено труснув головою.
— У Джека дуже сильні почуття, — мовив Ферґюсон, обіймаючи сина за плечі. — На щастя, в нього до мене симпатія.
Хлопець щось ніжно промуркотів, притулившись головою до батькових грудей. Ферґюсон лагідно відсторонив його.
— Біжи, Джекі, — мовив він і провів сина ласкавим поглядом, поки той не зник за дверима. — Містере Холмсе, — казав він далі, коли хлопець пішов, — я, здається, викликав вас даремно, бо чим ви можете тут зарадити, крім того, що висловите мені своє співчуття? Напевно, ви вважаєте всю цю ситуацію надто складною й тонкою...
— Вона справді тонка, — відповів мій друг, ледь усміхнувшись, — але я не можу сказати, щоб мене дуже збентежила її складність. Я розгадав цю загадку методом дедукції, й коли перші її висновки стали пункт за пунктом підтверджуватись низкою незалежних один від одного фактів, суб’єктивне відчуття стало об’єктивною істиною, й тепер ми можемо сказати, що досягли мети. Я зробив це, правду кажучи, ще до того, як ми залишили Бейкер-стрит, а тут мені зосталося тільки спостерігати й підтверджувати свої висновки.
