Позичене обличчя - Аддамс Петтер (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки — йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.
«Прикидається?» — подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.
З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.
Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:
— Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?
Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.
— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.
Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.
Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.
— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.
— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.
— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.
— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.
— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!
— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.
— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?
— Так.
— Чому?
— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.
— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?
— Ні.
— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.
Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.
Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.
Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.
Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.
— Куди веде ця дорога? — Девітт обернувся до Лайн та інспектора.
— До Чезвіка, — відповіла Лайн. — Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.
Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.
— Що, коли це зробила сама Лайн? — раптом сказав О'Брайн.
Така думка не полишала і Девітта.
— Але навіщо це їй? Важко пояснити.
О'Брайн кивнув головою.
— Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.
— Я не п'ю.
— Ти ба! — здивувався О'Брайн. — Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?
Девітт усміхнувся:
— Теж ні.
— Мені це, відверто кажучи, не подобається! — Інспектор скрушно похитав головою. — Хіба це життя?
— Я не маю права гаяти час.
— Розумію, розумію. Осколок, — співчутливо пробурмотів О'Брайн.
Він підвівся, дістав з полиці пляшку, налив чарчину і вихилив одним духом.
— Чи зможемо ми розібратися в тому, що діється в цьому домі? — спитав Девітт. — Ясно одне: злочинець, хоч хто б він був і з якою метою вбив Енн, на цьому не зупиниться. Проте навряд чи отрута в каві була така міцна, щоб убити людину. Злочинець прагне чогось іншого! Але чого саме?
— А мені здається, що це була грунтовно продумана спроба здихатись мене.
— Чому ви так думаєте?
— Тому що… Ну, припустимо, хтось такий, хто добре мене знає, боїться мене. Боїться, бо підозрює, що я збагну його задуми… Припустимо навіть, що це Лайн.
— Чому саме вона?
— А чому ні? Адже тут є Фінніген, котрому всі три сестрички не тільки люб'язно усміхалися… — інспектор урвав мову, побачивши Лайн, що повернулася з кухні. Вона тримала в руках тацю з кавником, чашками і цукром.
— Цього разу можете бути спокійні, — з ледь помітним усміхом сказала Лайн. — Я сама покуштувала. А твоя підозра, дядечку О'Брайн, просто ідіотизм!
— Ти підслуховувала?
— А що ж ти думав! Не пропустила жодного слова з вашої розмови. Тільки все, що ти тут плів, нісенітниця, та й годі!
— Ви, мабуть, дивуєтесь, Девітте, чому я не піддаю цю малу справжньому допитові — з викручуванням пальців, з яскравим світлом в очі, таким сильним, щоб розтопити будь-який грим? Але в нас все не так просто. В Кілдарі всі одне одного знають, і ніхто не може всерйоз ні з ким посваритися, бо це призведе до розголошення обопільних таємниць і перетворить життя в цьому чарівному містечку на справжнісіньке пекло…
— Ви сказали, Лайн, — перебив Девітт інспектора, — що прибули з Дубліна ранковим поїздом. Де ваш квиток?
— А це вас не обходить!
— Слухайте, — тон Девітта став суворим і твердим, — якщо ви й далі будете гратись у кота-мишки, то можете легко опинитися в Дублінській жіночій в'язниці. А там розмовляють зовсім інакше! Отже, де квиток?
— Дядечкові О'Брайну ти можеш показати отой маленький шматочок картону?
— Цього вона зробити не може, — сказав Девітт. — Бо не сьогодні приїхала сюди, а ще вчора ввечері. Я довідався в залізничній квитковій касі.g.
— Ай-яй-яй! Це мені зовсім не подобається, люба дівчинко. Де ж усе-таки ти була вчора вночі? Чи маєш те, що зветься алібі?
— На бога, дайте мені спокій!
Плямкаючи і цмокаючи, О'Брайн з насолодою допив каву, підвівся, взяв свій капелюх і, тамуючи зітхання, сказав:
— Таким робом, я бачу, ми не просунемось ні на крок уперед. Але незабаром обід, а дружина не любить, коли я порушую режим харчування. Та й зголоднів я. Отже, бувайте…
Біля дверей він обернувся:
— Не виливай кави, Лайн, отої, що так зашкодила мені. Я пошлю її нашому лікареві Орпену, він зробить аналіз, а Фаркварт потурбується про відбитки пальців і все інше. Побачимо, що вони покажуть. Я звелю також розшукати Ерріса. А тим часом на все добре, дівчинко! Ви, цербере, не дивіться на неї так злісно. Бачите, як вона страждає…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
О'Брайн вийшов, і Лайн сіла на стілець.
— Як же це пояснити? — спитала вона Девітта злякано. — Невже хтось встиг принести отруту в кухню, поки мене тут не було? Тоді він і досі тут.
— А що, як він був тут, і хтось із нас трьох (ми ж обшукували кімнати не разом) бачив його, але нічого не сказав… — міркував Девітт уголос.
— Гадаєте, О'Брайн замовчує щось?
— Цілком можливо.
— Якби ви жили в Кілдарі, — сказала вона без будь-якого зв'язку, — то теж полізли б у зашморг. Боже мій милий, одне й те саме, день у день! Що ви варите на обід, місіс Келлі? Ах, вона швендяє тепер з молодим О'Вілом. Ні, невже він справді хворий?..
— Чому ж ви не поїдете звідси? Світ великий — подалися б до Англії, Канади, Австралії…
— Тому, що це не в моїх силах, тому, що… Та хіба вам не однаково?
— Тому, що кохаєте Фіннігена?
— А якби й кохала — що з того? Я заздрю Енн! Хоч вона навряд чи страждала тут. — Лайн притулилася до викладеного з грубих каменів каміна, на полиці якого стояли мідні кухлі, олив'яні тарілки. Чорна паща каміна скидалася на вхід до пекла, яке могло нараз проковтнути її.
Девітт сказав:
