Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Час тягнувся страшенно довго. Спочатку я прогулювався по вулиці, потім підійшов до кіоска купити цигарок.
Повернувшись, я з подивом помітив машину професора Касіци, яка не поспішаючи повертала в бічну вулицю.
Моє здивування зросло ще більше, коли я побачив Заплона. Узрівши мене, він подався назад і явно сховався за стовпом для оголошень.
— Чому ви причаїлися, докторе?
У Заплона була досить дурна міна.
— Я?.. Причаївся?..
— Що, власне, ви тут робите?
— Нічого. Гуляю собі. А ви? — спитав він нахабно.
— Теж гуляю, — процідив я, допитливо дивлячись на нього.
Заплон якось неприємно засміявся.
— Ну то… ну то бажаю вам успіху… — моргнув він лукаво.
Те, що тут з'явився Заплон, здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив не спускати його з ока. Оглядаючись назад, я повернув до фотографії. Заплон уже не ховався, ходив туди й назад по тротуару. Я глянув на годинник. Минуло вже майже півгодини, як Галінка пішла. Я почав хвилюватись, але почекав ще п'ять хвилин. Потім зайшов усередину. Двері були відчинені, але в кімнаті не було нікого. Відхилив завісу — порожньо. Мене пройняла неприємна дрож. Я зрозумів: тут діється щось недобре. Згадав, як боялася Галінка, як дивно поводився Заплон. І мені стало страшно.
Галінка казала, що вони підуть в архів, униз. Це, мабуть, у якийсь погріб. Я розглядався довкола по всіх кутках, але ніяких сходів униз тут не було.
Тоді я шарпнув другі двері. Вони були замкнуті. Постукав. Ніхто не відповів.
— Галінко! — гукнув я.
Німа тиша. На лобі в мене виступив холодний піт. Серце, як той молот, гупало в грудях. Не довго думаючи, я розігнався і вдарив у двері. Надто слабко! Вдарив дужче. Двері затріщали. Замок лишився на місці, але середина дверей вилетіла. На щастя, вона була з фанери. Я проліз крізь дірку і опинився в якійсь темній комірчині, де все повітря було насичене густим запахом хімікалій.
— Галінко! — крикнув я ще раз.
У відповідь знову тиша. Тремтячою рукою намацавши біля дверей вимикач, я. засвітив світло. Нервово оглядівся. І тут не було ніяких сходів у погріб, зате я побачив таке, від чого аж кров у жилах застигла. В кутку лежав нерухомо якийсь бородатий чоловік. Я кинувся до нього. Живий! Груди ледве піднімалися від слабкого дихання. На потилиці — велика кривава рана від удару чимсь тупим. Я обшукав його. У портфелі, який був при ньому, знайшов кілька десятків злотих і паспорт на ім'я Протасюка.
Приголомшений, я ще раз оглянувся навколо. Тільки тепер я помітив, що в приміщенні панувало безладдя. Шафи були відчинені, шухляди повитягувані, сейф відкритий.
Похмурі думки охопили мене. Засада! Викрали Галінку! Вкрали негативи!
Я вискочив у коридор, звідти — на подвір'я. Пробіг ще якийсь коридор і опинився на вулиці. Хотів кричати, але стримався, приголомшений: на вулиці зовсім спокійно, нічого тут не сталося.
Якась перекупка нерухомо сиділа біля кошиків із салатом, морквою і редискою. Поруч мовчки гралася з лялькою дитина. Далі виднілися великі яскраві парасолі над столиками біля маленької кондитерської.
І мені здалося, що сцена, яку я щойно бачив, — це тільки сон.
Раптом я побачив Заплона. Він стояв на розі вулиці боком до мене і курив цигарку. Я підбіг, схопив його за плече і крикнув:
— Досить цієї гри!
— Чи ви не збожеволіли? — посміхнувся Заплон.
— Не робіть з мене божевільного. Там лежить людина з розбитою головою.
— Де? — спокійно запитав доктор.
— У фотографа.
— Добре, зараз викличу швидку медичну допомогу! — І Заплон щосили шарпнувся. Але я не випустив його.
— Не вирветесь так легко! — белькотів я. — Де панна Стор? Що ви з нею зробили?
— Панна Стор? — Заплон ліниво повернув голову і вказав позад себе. — Панна Стор он там, під парасолем.
Від подиву я витріщив очі. Справді, Галінка сиділа за столиком біля кондитерської, а рядом з нею… Рядом з нею був не хто інший, як Трепка.
Онімілий, я підійшов до них.
— Капітане… — видавив, дивлячись то на нього, то на Галінку.
— Що сталося, Павелеку? — Трепка флегматично обернувся до мене. — Сідай.
Я машинально сів.
— Капітане, ви тут з Галінкою?.. — видавив я, запинаючись.
— А хіба що?
— Не зовсім розумію…
— Чому, друже? — спокійно сказав Трепка. — Справді, може, трохи холоднувато… але приємно… Сидимо собі на свіжому повітрі, п'ємо каву і розмовляємо, як подобає давнім добрим знайомим. Що ж робити в цей сонний післяобідній час у такому містечку… коли треба чекати?
Я остовпіло дивився на нього.
— Чекати? Чого?
— Автомашини.
— Ви кудись їдете?
— За кілька хвилин, — сказав Трепка.
— А вбивця?
— Сидить біля тебе, хлопче.
Розділ XXXI
Я зірвався з місця.
— Що це має означати?! Якщо це жарт, то дуже невдалий.
— Я не жартую, друже.
— Ні… це безглуздя! — я нервово засміявся. — Галінка — вбивця? Ну, звичайно, ви жартуєте!
— Чому, друже? Оці парасолі, столик і кава створюють таке враження? Але ж ми не завжди працюємо при декораціях. Зрештою, мені здається, що така декорація зовсім в дусі всієї нашої справи, і це мене тішить, бо я люблю стильні розв'язки.
— Неймовірно! — прошепотів я. — Цей спокій…
— А чого ж би ти хотів? Метушня, крики, перекинуті стільці, бійка, наручники… Фе, що за гидка картина! Які в тебе засмічені уявлення, Павелеку! Культурним людям це зайве. Можна до кінця працювати чемно, спокійно, під парасолями, за кавою. Правда ж, панно Галінко?
Галінка посміхнулась якоюсь блідою посмішкою, дивлячись кудись поверх нас.
Я був мов той мертвець. Немов крізь туман, бачив, як приїхала наша міліцейська машина, з неї виліз поручик Філіп з Драбеком і забрали Галінку.
Останні події сталися так раптово і несподівано, що я не міг навіть зрозуміти. На думку спадали безпорадні запитання. Чому? Як? Хіба це могло бути? І я тільки відчував, що мене спіткала подвійна і ганебна поразка.
Трепка співчутливо дивився на мене, то покашлюючи, то щось вистукуючи пальцями.
— На жаль, друже, ця процедура була неминуча. Тепер ти сам розумієш.
— Нічого не розумію…
— Рівняння перевірено… Розв'язання правильне. А саме це й треба було довести. Мені потрібен був невеличкий доказ ad oculos — наочний доказ. Я казав тобі про це. Це дуже добре вплине на дальший хід справи. Судді не завжди розуміються на тонкощах нашої роботи. Тому краще мати наочний доказ. І тобі, хлопче, теж потрібен доказ ad oculos, щоб ти прозрів. Чого тебе мають мучити якісь ілюзії, властиві сентиментальній натурі! Я зробив це для спокою твоєї душі, Павелеку.
Я безпорадно глянув на капітана.
— Отже, всю цю історію ви організували для того…
— Для того, щоб налякати і вигнати нашу мишу з-під мітли, — посміхнувся Трепка. — Я хотів, щоб вона втікала. На нашій невеличкій конференції я сказав їй багато цікавого про це вбивство і про неї саму. І добився результату, друже. Вона зрозуміла, що нема чого зволікати, що гра закінчена, і дала драпака, використовуючи для цього свій останній шанс, тобто тебе. Вигадала на ходу ловку історію з негативами фотокопій у фотографа, на яку ти дуже легко піймався. Таким чином їй пощастило під твоєю охороною безпечно і швидко виїхати з «Пристані Ескулапа». А потім, коли ти чекав біля головного входу, вона вийшла через подвір'я, піймала на стоянці таксі і поїхала. На щастя, друже, я з самого початку наглядав за вашими благородними діями, до речі, при безкорисливій допомозі доктора Заплона. Усі дороги контролювались, і остання подорож Галінки скінчилася на виході з міста. Найбільше сподобалось мені те, що в неї був цілий комплект фальшивих документів. Якщо хочеш знати, хлопче, то ми арештували її вже як Ельжбету Новак. Я тільки не передбачав навіть у найсміливіших своїх припущеннях, що це дівчисько зуміє ще при нагоді оглушити і пограбувати фотографа. Ти ж казав, що фотографа Протасюка оглушили?..
