Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги полные txt) 📗
У ці дні в Лондоні саме були сер Генрі й доктор Мортімер: вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі призначили баронетові для зміцнення розхитаної нервової системи. Ранком друзі навідалися до нас, тож у мене був чудовий привід почати розмову на потрібну тему.
— З погляду людини, що йменувалася Степлтоном, події розгорталися наче по писаному, — почав Холмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, оскільки ми не мали тоді анінайменшого уявлення, чим він керувався у своїх діях, і знали тільки деякі факти.
Відтоді я мав дві розмови з місіс Степлтон, і все стало на свої місця. Гадаю, що тепер загадок немає. Можете подивитися мої нотатки по цій справі в картотеці під літерою «Б».
— А може, ви викладете хід подій просто по пам’яті?
— Залюбки, хоча й не впевнений, що згадаю всі подробиці. Коли зосередишся на чомусь одному, минулі міркування вивітрюються з голови. Адвокат, який назубок знає свою чергову справу й ламає через неї списа в суді, за два тижні забуває геть усе. Так і в мене: кожне нове розслідування витісняє з пам’яті попереднє, і мадемуазель Карер своєю персоною затулила в моїй свідомості Баскервіль-Хол. Можливо, завтра переді мною постане наступна загадка, яка, у свою чергу, замінить чарівну француженку й шулера Епвуда. Але я все-таки постараюся викласти вам усю цю історію, а якщо я щось забуду, ви мені підкажете.
Наведені довідки остаточно переконали мене, що фамільний портрет не брехав і що ця людина справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, якому довелося тікати в Південну Америку, де він одружився, і після нього залишився син, який носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодик одружився з такою собі Беріл Гарсіа, однією з красунь Коста-Ріки, витратив державні гроші й, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркширу. Цей рід діяльності він обрав тому, що зумів скористатися знаннями й досвідом одного вчителя, з яким познайомився дорогою. Але його компаньйон, Фрезер, мав останню стадію сухот і незабаром помер. Шкільні справи йшли дедалі гірше, а закінчились і зовсім безславно. Подружжя Ванделер вирішило змінити прізвище і відтоді вони почали йменуватися Степлтонами. Надалі Степлтон разом із залишками своїх статків, новими планами на майбутнє й пристрастю до ентомології перебрався на південь Англії. Я з’ясував у Британському музеї, що Ванделер вважався визнаним авторитетом у своїй галузі, і що його ім’ям назвали одного нічного метелика, описаного ним ще у Йоркширі.
Тепер ми дійшли до того періоду його життя, який виявився настільки цікавим для нас. Ця людина, очевидно, дізналася, що між ним і великим маєтком стоять усього два життя. Коли він зібрався до Девоншира, його плани були, мабуть, ще досить невиразними, але недобрий задум вже визрівав — недарма ж він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як принадою опанувала ним одразу, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Він мав мету — одержати маєток; заради цього він був готовий іти на будь-який ризик. Отже, спочатку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-Холу, а потім зав’язати дружні взаємини з сером Чарльзом та з іншими сусідами.
Баронет сам розповів йому переказ про собаку й у такий спосіб ступив на свій смертний шлях. Степлтон, як я його називатиму, знав про те, що в старого хворе серце й що сильне потрясіння може вбити його. Все це він чув від доктора Мортімера. Окрім того, йому було відомо, що сер Чарльз — людина марновірна і надає цій похмурій легенді неабиякого значення.
Меткий розум Степлтона негайно підказав йому спосіб, у який можна вбити баронета й залишитися самому поза підозрами.
Вже маючи план дій, Степлтон узявся до його здійснення зі всією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовольнився б звичайнісіньким злим собакою, але Степлтона осяяла геніальна думка — зробити з нього виплодка пекла. Він купив цього пса в Лондоні у Росса й Менґласа, на Фулхем-Роуд, вибравши найбільшого і найлютішого з-поміж усіх. Потім приїхав з ним у Девоншир північною лінією і зробив чималий гак пішки через болота, щоб непомітно провести звіра додому. Під час своїх екскурсій по метеликів він знайшов шлях углиб Ґрімпенської твані, а надійнішого місця для собаки годі й придумати. Він посадив його там на ланцюга і зачаївся до слушної нагоди.
Але така нагода довго не траплялася: сера Чарльза не можна було виманити вночі за межі маєтку. Степлтон не раз підстерігав старого, тримаючи собаку напоготові, але марно. От під час цих марних блукань болотами він, точніше, його спільник і втрапив на очі комусь із тамтешніх фермерів, і легенда про дивовижного пса отримала нове підтвердження. Тоді Степлтон поклав усі сподівання на дружину, але цього разу вона виявила несподівану впертість. Місіс Степлтон категорично відмовилася пускати в хід свої чари проти старого, знаючи, що це може його вбити. Ні погрози, ні навіть — на жаль! — побої, ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати участі у чоловікових підступах, і на якийсь час Степлтон виявився в глухому куті.
Але вихід із цього глухого кута було знайдено. Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона й послав його як свого посередника до місіс Лаури Лайонс. Видавши себе за нежонатого, той звабив цю нещасну жінку й дав їй зрозуміти, що одружиться із нею, якщо вона доможеться розлучення. І незабаром з’ясувалося, що треба діяти негайно: сер Чарльз зібрався до Лондона за вимогою доктора Мортімера, з яким Степлтон для годиться погоджувався. Не можна було втрачати жодної хвилини, жертва могла вислизнути. Степлтон змусив місіс Лайонс написати серові Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися із ним напередодні його від’їзду з Баскервіль-Холу. Потім він під пристойним приводом умовив Лайонс не ходити на побачення, і от вона, очікувана нагода.
Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, Степлтон устиг збігати по собаку, намастив його тією фосфорною сумішшю і привів на те місце, куди повинен був прийти старий. Собака, нацькований хазяїном, перескочив через хвіртку й помчався за нещасним баронетом, який із криками побіг тисовою алеєю. Уявляю собі, яке це було страшне видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне з мордою, яка світиться, й очима, немов смолоскипи. Серце в баронета не витримало, і він упав мертвим у кінці алеї. Собака нісся за ним вузькою смужкою дерну, і тому на доріжці не залишилося ніяких слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, можливо, обнюхав його, але мерця торкатися не став і втік. Саме ці сліди й помітив доктор Мортімер. Степлтон покликав свого пса й поквапився повести його назад, углиб Ґрімпенської трясовини. Таке походження цієї загадки, яка спантеличила поліцію, переполошила всіх околишніх мешканців і, нарешті, була представлена на наш розгляд.
От і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Ви розумієте, з якою диявольською хитрістю ця людина зробила свою справу? Адже викрити злочинця було неможливо! Спільник у нього був тільки один, причому такий, який не видасть, а незбагненний, фантастичний характер усього задуму й взагалі заплутував розслідування. Обидві жінки, причетні до цієї справи, місіс Степлтон та місіс Лаура Лайонс, підозрювали, хто справжній винуватець смерті сера Чарльза. Місіс Степлтон знала, що чоловік щось замислив проти старого, знала й про існування собаки. Місіс Лайонс не мала навіть уявлення ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза збіглася за часом із відкладеною зустріччю біля хвіртки, про яку, крім Степлтона, ніхто не знав. Але вони обидві перебували під його цілковитим впливом, і він міг не боятися їх. Таким чином, першу половину завдання було виконано успішно, залишалася друга — значно складніша.
Дуже можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але скоро він довідався про це від свого приятеля, доктора Мортімера, який заодно повідомив про день приїзду Генрі Баскервіля. Насамперед Степлтону спало на думку, чи не зможе він розправитися з цим молодим канадцем у Лондоні, перш ніж той приїде до Девоншира. Дружині він більше не довіряв, пам’ятаючи, що та відмовилася затягти у свої тенета старого Баскервіля. Залишати її надовго саму він також не наважувався — так можна було зовсім втратити над нею владу.
