Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— То яка рація мені говорити?
— Якщо ви не відповісте, вам буде непереливки на суді.
Юнак здригнувся.
— Добре, я розповім усе, — сказав він. — Чому б і ні? Просто мені стає гидко від думки про те, що отой давній скандал знову буде розголошено. Чи чули ви коли-небудь про Давсона й Неліґана?
З виразу Гопкінсового обличчя я зрозумів, що він ніколи про них не чув, але Холмс зацікавлено спитав:
— Ви маєте на увазі власників Західного банку? Вони збанкрутували на мільйон, розоривши половину корнвельських родин, і Неліґан зник.
— Саме так. Неліґан — мій батько.
Нарешті нам щось відкрилося, але все ж таки між банкіром-утікачем і капітаном Пітером Кері, пришпиленим до стіни власним гарпуном, пролягала величезна прірва. Ми всі прислухалися до розповіді юнака:
— Цей скандал зачепив лише батька. Давсон покинув справу раніше. Мені тоді було лише десять років, але я був достатньо дорослий, щоб відчути всю ту ганьбу й страх за батька. Всюди говорили, що він украв усі цінні папери й утік. То була неправда. Батько щиро вірив, що коли матиме час, то зможе все владнати і розрахуватися з усіма вкладниками. Він відплив до Норвегії на своїй невеличкій яхті саме напередодні наказу про його арешт. Я пам’ятаю ту останню ніч, коли він прощався з моєю матір’ю. Він залишив нам опис усіх цінних паперів, які взяв із собою, й заприсягся, що поверне собі чесне ім’я і що жоден з тих, хто довірив йому свої статки, не зазнає збитків. Відтоді ми не чули про батька ні слова. Він зник разом із яхтою. Ми з матір’ю були переконані, що й сам він, і всі його папери знайшли вічний спочинок на дні моря. Але в нас є один вірний друг з ділових кіл, який нещодавно дізнався, що деякі з цінних паперів, які мій батько забрав із собою, знову з’явились на лондонському ринку. Уявіть собі, які ми були приголомшені! Кілька місяців я дошукувався, звідки вони взялись, і нарешті, після тривалих невдач і важкої роботи, довідався, що продавав їх капітан Пітер Кері, хазяїн цієї хижі.
Звичайно ж, я почав розпитувати про цього чоловіка. Я дізнався, що він командував китобійним судном, яке поверталося з полярних морів саме тоді, коли батько вирушив до Норвегії. Осінь того року була буремна, на морі без упину штормило. Батьківську яхту, мабуть, занесло на північ, де її зустрів корабель капітана Пітера Кері. Якщо це було справді так, що сталося з моїм батьком? В усякому разі, якби Пітер Кері допоміг мені з’ясувати, як ці папери потрапили на ринок, я довів би, що батько не продавав їх і взяв тоді з собою без жодної особистої користі.
Я приїхав у Сасекс побачитися з капітаном, але саме тоді він загинув страшною смертю. В слідчому протоколі я прочитав опис його «каюти», де згадувались і старі суднові журнали. Мені спало на думку: якби прочитати в них, що сталось на «Морському однорозі» в серпні 1883 року, то розкрилася б таємниця батькової долі. Минулої ночі я спробував дістатися до цих журналів, та не зміг відімкнути двері. Цієї ночі я спробував ще раз, і не без успіху, однак побачив, що сторінки, в яких ідеться про серпень 1883 року, видерті. Отут я й потрапив до ваших рук.
— Це все? — спитав Гопкінс.
— Так, усе. — Очі юнака забігали, коли він сказав це.
— Чи маєте ви що додати?
Він завагався.
— Ні, нічого.
— Чи були ви тут до минулої ночі?
— Ні.
— Тоді як ви поясните оце? — вигукнув Гопкінс, простягнувши йому злощасний записник з ініціалами нашого заарештованого на першій сторінці й кривавою плямою на палітурках.
Бідолаха знітився, затулив обличчя руками й весь затремтів.
— Звідки ви його взяли? — простогнав він. — Я й не знав... Я думав, що загубив його в готелі.
— Годі! — суворо промовив Гопкінс. — Якщо ви маєте сказати щось іще, то скажете це на суді. А тепер ходімо зі мною до поліції... Містере Холмсе, я дуже вдячний вам і вашому другові за те, що ви приїхали допомогти мені. Як бачите, в цьому не було потреби, я довів би справу до кінця й без вас, але все одно дякую. Я замовив для вас кімнати в готелі «Бремблтай», тож рушаймо до села разом.
— Що ви про це думаєте, Ватсоне? — спитав Холмс уранці, коли ми поверталися додому.
— Я бачу, що ви незадоволені.
— Ні, любий мій Ватсоне, я цілком задоволений. Але водночас я не похвалив би Стенлі Гопкінса. Я в ньому розчарувався. Сподівався від нього більшого. Кожна справа має власну розв’язку, й треба її шукати. Це найперше правило будь-якого кримінального слідства.
— І яка ж вона тут?
— Та, якої сподіваюсь я сам. Може, вона й хибна. Тут я нічого не можу сказати. Але все-таки доведу її до кінця.
На Бейкер-стріт на Холмса чекали кілька листів. Він узяв один з них, розпечатав і переможно засміявся.
— Чудово, Ватсоне! Наша розв’язка настає. У вас є телеграфні бланки? Напишіть мені дві телеграми: «Самерові, корабельному агенту, Реткліфська дорога. Пришліть трьох. Відбуваємо завтра о десятій ранку. Безіл». Це моє ім’я в тамтешніх колах. А тепер — друга: «Інспекторові Стенлі Гопкінсу, Лорд-стріт, 46, Брикстон. Приходьте завтра о пів на десяту снідати. Важливо. Телеграфуйте, якщо не зможете прийти. Шерлок Холмс». Це чортовиння не відпускало мене десять днів поспіль, Ватсоне. Тепер я хочу покінчити з ним. Завтра, сподіваюсь, ми вже забудемо про цю справу назавжди.
На призначену годину до нас завітав інспектор Стенлі Гопкінс, і ми сіли за чудовий сніданок, який приготувала місіс Хадсон. Молодий детектив був захоплений своїм успіхом.
— Ви справді думаєте, що ваша версія вірогідна? — запитав Холмс.
— Авжеж! Хіба можна знайти щось простіше?
— А як на мене, справу ще не скінчено.
— Ви дивуєте мене, містере Холмсе! Чого вам іще треба?
— Хіба ваша версія охоплює всі подробиці справи?
— Безперечно. Я дізнався, що молодий Неліґан прибув до готелю «Бремблтай» саме в день злочину. Він начебто приїхав грати в гольф. Його кімната була на першому поверсі, й він міг її залишати, коли хоче. Тієї ночі він пішов у Вудменс-Лi, зустрівся в хижі з Пітером Кері, посварився з ним і вдарив гарпуном. Далі, злякавшися свого вчинку, він утік і загубив записник, який узяв з собою, щоб розпитати Пітера Кері про цінні папери. Ви помітили, що деякі з них — до того ж небагато — позначено хрестиком? Він позначив ті папери, що були продані на лондонському ринку, а решта, напевно, досі була в Кері. Молодий Неліґан, як він і сам зізнався, хотів повернути їх собі, щоб сплатити батькові борги. Після своєї втечі він деякий час не наважувався знову підійти до хижі, але врешті вирішив усе ж таки роздобути потрібні відомості. Хіба це не зрозуміло відразу?
Холмс, посміхнувшись, хитнув головою:
— Як на мене, тут є одна помилка, Гопкінсе: все це цілком неправдоподібне. Ви пробували проштрикнути гарпуном людське тіло? Ні? Отож-бо й воно, любий сер, вам слід звернути увагу на цю деталь. Мій друг Ватсон міг би розповісти вам, як я цілий ранок у цьому вправлявся. Справа ця нелегка, тут треба дужої, досвідченої руки. А капітана вдарили з такою силою, що зброя пробила тіло й застрягла в стіні. Хіба можливо, щоб цей хирлявий юнак зміг завдати такого сильного удару? І що він — саме та людина, яка пила вночі ром з Чорним Пітером? І що саме його тінь бачили у вікні двома ночами раніше? Ні, ні, Гопкінсе, нам слід пошукати іншої, сильнішої людини.
Поки Холмс говорив, обличчя детектива стало видовжуватись. Його надії розвіювались одна за одною, проте він не бажав здаватися без боротьби.
— Ви не зможете заперечити, містере Холмсе, що Неліґан був там тієї ночі. Записник це переконливо доводить. Для суду цього доказу вистачить, хай навіть він має свої вади. А найголовніше, містере Холмсе, що мій злочинець уже в руках поліції. А ваша «сильніша» людина — де вона?
— Гадаю, що вона вже тут, на сходах, — спокійно відповів Холмс. — Гадаю також, Ватсоне, що вам слід тримати напоготові револьвер. — Він підвівсь і поклав списаний аркуш паперу на стіл. — Тепер ми готові, — додав він.
