Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги полные txt) 📗

Більше мені нічого не вдалося вивідати у Холмса, і до самих воріт Баскервіль-Холу він ішов мовчки, заглиблений у свої думки.

— Ви зайдете?

— Так. Тепер ховатися уже немає сенсу. Але ще одне, Ватсоне. Не кажіть серові Генрі про собаку. Нехай приписує смерть Селдена тим причинам, які намагався підказати нам Степлтон. Так йому буде легше перенести те випробування, що чекає його завтра, коли він піде обідати в Мерріпіт-Хаус, якщо я правильно цитую ваш останній звіт.

— Але мене теж туди запрошували.

— Тоді вам доведеться відмовитися від запрошення. Нехай іде сам, це легко влаштувати… Ось так. На обід ми, напевно, спізнилися, але на вечерю прийшли вчасно.

Розділ XIII

Розставлені пастки

Сер Генрі не так здивувався, як зрадів своєму новому гостеві, адже був упевнений, що, довідавшись про події останніх днів, Шерлок Холмс не всидить у Лондоні. Проте баронет здивовано звів брови, коли з’ясувалося, що мій друг з’явився без речей і навіть не намагається пояснити їхню відсутність. Холмса відразу забезпечили всім потрібним, і за пізньою вечерею ми розповіли баронетові про ту частину своїх пригод, яку йому слід було знати. Але до цього мені довелося виконати один нелегкий обов’язок — повідомити Беррімору і його дружині про загибель Селдена. Дворецький сприйняв цю звістку з неприхованим почуттям полегшення, але місіс Беррімор гірко плакала, закривши обличчя фартухом. В очах усього світу цей Селден був злочинцем, чимсь середнім між дияволом і звіром, а вона й досі бачила в ньому хлопчика-бешкетника, дитину, яка в дитинстві чіплялася за її руку. Воістину чудовиськом має бути людина, якщо не знайдеться жінки, яка оплакуватиме його смерть!

— Відтоді як ви виїхали, Ватсоне, я все сиджу в будинку й пропадаю з туги, — сказав баронет. — Сподіваюся, така слухняність мені зарахується? Якби не дане вам слово не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, тому що Степлтон надіслав мені записку із запрошенням.

— Так, набагато, я в цьому не сумніваюся, — сухо сказав Холмс. — До речі, ви, імовірно, не цінуєте, що, дивлячись на людину зі зламаною шиєю, ми оплакували вас?

Сер Генрі широко розплющив очі:

— Це ж чому?

— Бо злощасний каторжанин був у костюмі з вашого плеча. Він одержав цей одяг від Беррімора, у якого тепер можуть бути серйозні неприємності з поліцією.

— Ні, навряд чи. Наскільки я пам’ятаю, там не було ніяких міток.

— Ну що ж, його щастя, та й ваше також, оскільки ви всі замішані в протизаконних діях. Власне кажучи, мені як сумлінному детективові варто було б негайно заарештувати всю вашу компанію. Викривальним документом можуть послужити листи Ватсона.

— Краще розкажіть, як наша справа? — запитав баронет. — Чи вдалося вам розібратися в цій плутанині? Ми з Ватсоном із чим приїхали, з тим і сидимо — нічого не дізналися.

— Я думаю, що в найближчому майбутньому багато чого з’ясується. Справа напрочуд складна та заплутана. Для мене деякі пункти досі вкриті мороком… Але він розсіється, неодмінно розсіється.

— Ватсон, мабуть, уже розповідав вам про те, що ми чули на болотах. Тож це не безпідставне марновірство. Мені свого часу доводилося мати справу з собаками, і тут мене не обдуриш — собаче виття неможливо не впізнати. Якщо вам удасться надягти намордника на цього пса й припнути його на ланцюг, то я вважатиму вас найвидатнішим детективом у світі.

— Буде він і в наморднику, буде й на ланцюзі, тільки допоможіть мені.

— Я зроблю все, що ви скажете.

— Чудово! Але я зажадаю сліпої покори без усяких «навіщо» і «чому».

— Як вам буде завгодно.

— Якщо ви погоджуєтеся на це, тоді ми розв’яжемо наше завдання. Поза будь-яким сумнівом…

Холмс затнувся на півслові й спрямував пильний погляд кудись поверх моєї голови. Лампа світила просто йому в обличчя — застигле, немов обличчя класичної статуї. Воно було втіленням тривоги й напруження.

— Що сталося? — в один голос гукнули ми з сером Генрі.

Холмс перевів погляд на нас, і я відчув, що він намагається придушити своє хвилювання. Його обличчя не виказувало нічого, але очі світилися торжеством.

— Даруйте мені, але я не міг стримати свого захвату, — сказав він, показуючи на портрети, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон стверджує, що в живописі я нічого не петраю, але це в ньому говорить почуття суперництва, адже в нас різні погляди на твори мистецтва. А портрети справді чудові.

— Радий чути, — сказав сер Генрі, з подивом дивлячись на мого друга. — Я в картинах мало тямлю. От кінь або бичок — інша річ. Але хто б міг подумати, що у вас є час цікавитися мистецтвом!

— Не хвилюйтеся, гарну річ я помічу завжди. Закладаюся, що он та дама в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А товстий джентльмен у перуці, безумовно, написаний Рейнольдсом. Це, ймовірно, фамільні портрети?

— Так, усі до одного.

— І ви знаєте їх на імена?

— Беррімор довго муштрував мене з цього предмета, і я, здається, можу відповісти свій урок без запинки.

— Хто цей джентльмен із підзорною трубою?

— Це контр-адмірал Баскервіль, який служив у Вест-Індії. А он той, у синьому сюртуку і з сувоєм у руках, — сер Вільям Баскервіль, голова комісії Палати громад за часів Пітта. [16]

— А цей чоловік навпроти мене, у чорному оксамитовому камзолі з мереживами?

— О! З ним ви маєте познайомитися. Це і є винуватець усіх бід — лиходій Гуго, який започаткував легенду про собаку Баскервілів. Його, мабуть, ми нескоро забудемо.

Я дивився на портрет з інтересом і деяким здивуванням.

— Боже мій! — сказав Холмс. — Та на вигляд він такий спокійний, тихенький. Щоправда, в очах є щось бісівське. Але я уявляв собі Гуго таким дужим молодцем із розбійницькою фізіономією.

— Портрет справжній, безсумнівно. Позаду на полотні написано його ім’я й дату — тисяча шістсот сорок сьомий рік.

Решту вечора Холмс говорив мало, але портрет розпусника Гуго немов прикував його до себе, і за вечерею він майже не зводив із нього очей. Однак хід думок мого друга став мені зрозумілий тільки тоді, коли сер Генрі пішов до себе. Холмс прихопив свічку зі свого нічного столика і, повернувшись разом зі мною до бенкетної зали, освітив потемнілий від часу портрет.

— Ви нічого особливого не помічаєте?

Я довго роздивлявся крислатий капелюх із плюмажем, білий мереживний комір і довгі пасма, що обрамлювали суворе вузьке обличчя. Цьому обличчю ніхто не дорікнув би ні в брутальності рис, ані в жорстокості виразу, але в стиснутих тонких губах, у холодному, непохитному погляді було щось черстве, манірне, нещадне.

— Він ні на кого вам не здається схожим?

— У нижній частині обличчя є щось спільне з сером Генрі.

— Так, мабуть, трохи є. Але почекайте хвилинку!

Він став на стільця і, тримаючи свічку в лівій руці, прикрив зігнутою правою рукою крислатий капелюх і довгі локони.

— Сили небесні! — вигукнув я від здивування.

З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.

— Отож-бо! Роздивились? Мої очі звикли відокремлювати саме обличчя від його обрамлення. Уміння зазирати за маскування — основна якість детектива.

— Приголомшливо! Начебто його портрет!

— Так, цікавий приклад повернення до минулого у фізичному і в духовному сенсі. Коли почнеш вивчати фамільні портрети то, мабуть, увіруєш у переселення душ. Він теж Баскервіль, це очевидно.

— І хоче стати спадкоємцем.

— Безумовно. Цей портрет, який випадково потрапив мені на очі, допоміг нам заповнити один із найскладніших пробілів. Тепер ми його впіймали, Ватсоне, тепер ми його впіймали! І присягаюсь вам, завтра до ночі він битиметься в наших тенетах, як б’ються його метелики під сачком. Шпилька, корок, бирочка — і колекція на Бейкер-Стріт поповниться ще одним екземпляром.