Позичене обличчя - Аддамс Петтер (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Він витяг з кишені наручники й помахав перед очима Гайлен. Вона знітилась і мовчки пішла до дверей. О'Брайн повернувся до старої Скрогг:
— На жаль, мушу і тебе взяти з собою, кузинонько. Тут уже не зарадять ні бог, ні патер.
А коли та озирнулася на свої милиці, додав сміючись:
— Нехай милички тут полежать! Те, що ти бігаєш і стрибаєш, мов той олень, тепер відомо всім.
— Я завжди не терпіла тебе, Вільяме! — проказала Ейліс Скрогг спокійно.
— От і гаразд, кузинонько. Тепер іди до машини, бо я хочу до вечері бути вдома. У нас сьогодні фарширована форель, яку я страшенно люблю.
За три місяці Девітт одержав через канцелярію адвокатської контори «Редстон, Клабб і Девітт» листа від Ерріса. Він був написаний на пожмаканому клаптику паперу і коротко повідомляв, що Гайлен засуджено до двох років і трьох місяців з конфіскацією майна. Фінніген дістав півтора року за контрабанду. Джойс — два за підпал.
Судити місіс Скрогг відмовилися: її поклали у тюремну лікарню для душевнохворих.
Після цього Девітт довгий час не знав більше нічого, аж поки одного вечора не ввімкнув приймач і почув радіопостановку «Мрійники Кілдара». Вона тривала півтори години. Девітт слухав, як розмовляли люди, що жили у вимріяному світі й не мали нічого спільного з дійсністю.
Ця радіовистава і ще один томик поезій швидко зробили Ерріса популярним далеко за межами Ірландії. Проте для нього це було вже запізно. Незабаром він помер у лікарні від алкогольного отруєння.
До Гайлен у в'язницю Девітт писав не раз, але відповіді не одержав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Це ж несерйозно, сказав сам собі Девітт, нервуватися через таку дрібницю, як несправність «двірників» на вітровому склі, проте, вона отруїла йому всю поїздку. Ще й погода видалася поганюща. Дощ і туман, мокре шосе не давали можливості розвинути швидкість, вищу за вісімдесят кілометрів. Щоб позбутися похмурого настрою, який, власне, спричинився до цієї несподіваної подорожі у свят-вечір, Девітт увімкнув радіо і шукав на шкалі так довго, поки не зловив концерт класичної музики: передавали третю сюїту Баха. Завжди, коли він вмикав приймач або телевізор, його проймало відчуття таємничості навколишнього світу. Але цього разу навіть звуки фортепіано не могли відвернути його від думок про Гайлен.
Минуло чотири з половиною роки після трагедії у портовому містечку. Довідавшись, що стара Скрогг знов оселилася в притулку, Девітт вирішив побачитися з нею.
У притулку світилися тільки високі вікна їдальні, де мешканці зібралися на свят-вечір. Тихо відчинивши двері залу, Девітт побачив яскраво освітлену ялинку, обвішану ліхтариками та блискучими кулями. Довкола неї сиділо чоловік п'ятнадцять, нерухомо втупившись у полум'я свічок. Девітт мав чудову пам'ять на обличчя і одразу помітив, що серед них було лише чоловік зо два з тих, кого він бачив тут колись. Решта, певне, спочивала вже на цвинтарі.
Якийсь дідок виступив наперед і притиснув підборіддям скрипку. Він заграв різдвяну мелодію, і кволі голоси почали підспівувати.
Ейліс Скрогг у залі не було.
Служниця провела Девітта нагору. Стара Скрогг нерухомо сиділа в кутку своєї кімнати в чорному шкіряному кріслі, неначе спала з розплющеними очима.
Девітт підійшов ближче, і стара захихотіла.
— Ніхто не вірить, що оця, на картині, — показала вона пальцем на богоматір, — кожного вечора натирає мої подагричні ноги мурашиною кислотою. Але, їй-богу, вона це робить! І чого це вона була така дурна і вішалася на Фіннігена! Чіпляла в коси білу гвоздику і чепурилася, але чоловіки тільки сміялися з неї. Отакий світ, мій пане! Любий господь прислав вас по мене?
Девітт сів і грубо обірвав її.
— Годі прикидатися! Було б добре, якби ви справді збожеволіли. Але це так малоймовірно, як і все інше!
— Де ми бачились?
— Ви прекрасно знаєте, коли й де ми бачились!
— Що б, на вашу думку, зі мною сталося, якби я не була така розумна, — сказала раптом місіс Скрогг цілком нормальним тоном. — Бачите, як вчасно я сховала свої гроші в гарному зеленому полив'яному горщику і закопала його під опалим листям у потаємній місцині. Я не така дурна, щоб довіряти свої гроші банкам, — додала вона і знов захихотіла: — Кожен сподівається, що гроші залишу саме йому. Та я роблю так, як мій Джером — усіх дурю!
— Скільки ж ви закопали? — спитав Девітт.
— Вісім тисяч фунтів, — відповіла стара без вагання, неначе їй кортіло висловитися хоч раз без усяких викрутів. — Вони хотіли забрати в мене всі гроші, бо ви сказали, що ці фунти нажиті на контрабанді отрутою. Але я не дурна! Нехай спробують знайти їх. Не знайдуть ніколи! Тепер усі плазують переді мною, доглядають і підглядають, а я роблю точнісінько так, як негідник Джером, точнісінько!
— Ви знаєте, де Гайлен? — спитав нарешті Девітт. Але стара наче й не чула.
— Коли я вийшла за Джерома — ах! тоді я була щаслива! — Очі її ожили. — Знаєте, тоді була я на голову нижча за всіх дівчат, мала криві зуби, а з носом своїм не змогла б виграти на конкурсі краси навіть череп'я від квіткового горщика. Але я мала невеличку спадщину — двісті фунтів. Це були неабиякі гроші на той час, і це вирішило мою долю. Красень Джером одружився не на Марії і не на Бессі, а на мені, чесно кажучи — на моїх двохстах фунтах. А я, дурна гуска, місця від щастя не знаходила. Для нього ж я була крива смердюча гава, годна тільки чоботи з нього стягувати. Порпалася з ранку до вечора, щороку ходила вагітна, щороку народжувала дитину, але тільки ці три дочки лишилися. А він собі розважався… Але тепер його вже нема, давно нема, а я живу і житиму до дев'яноста років. І всі вони будуть про мене піклуватися, будуть мене доглядати, мріючи добратися до чудового полив'яного горщика, повного грошей. Але навіть після смерті я їм таке встругну! До грошей не доберуться! До моїх грошей!
— Де Гайлен? Що вона робить? — повторив Девітт.
Стара мовчала хвилин п'ять, потім, ніби прокинувшись, сказала тихо:
— Бідна дівчина! Як тяжко жилося їй у перші роки після в'язниці!
— Чому ж ви їй не допомагаєте? Вона в Кілдарі?
Скрогг пильно подивилася на нього, примружила очі:
— Ви здавалися мені дивною людиною ще тоді, коли я вперше вас побачила. Я їй допомогла, але не питайте чому. Зрештою, через неї я мало не загинула, та незважаючи на це… Не повірите, але якби ви побачили Гайлен сьогодні, то переконалися б: вона щасливіша за нас. Вони з Фіннігеном побралися, мають у Лондоні аптеку чи, здається, пральню, — весь час забуваю…
Девітт підвівся. Кімната видалася йому раптом не такою похмурою, доля старої Скрогг не такою жахливою. Він спромігся навіть пожартувати:
— Ви скажете мені, де закопано той зелений полив'яний горщик з вісьмома тисячами фунтів?
Вона думала довго й серйозно, потім усміхнулася:
— Гаразд, відкрию вам свою таємницю, але дайте слово, що не прохопитесь нікому. Жодного пенні не одержить від мене ні церква, ні мій побожний Джойс, ні О'Брайн, ні Гаккетт, ні будь-хто! Все візьме Гайлен! А вони нехай хоч луснуть від злості. Вона єдина нічого не випрохувала в мене, вона єдина навіть сьогодні, у свят-вечір, не прийшла сюди, щоб здобути мою прихильність. Отож… Підійдіть до мене, нахиліться, я скажу вам на вухо, — звеліла стара. А коли він нахилився до неї, сказала:
— Ти теж дурник! Якщо тоді з мене нічого не витягли, гадаєш, що тепер я не зможу тримати язик за зубами?
За півгодини Девітт зупинив машину на базарній площі Кілдара. Хоч свят-вечір був у розпалі й на вулиці можна було зустріти тільки випадкову людину, він помітив, що містечко вже не таке занехаяне, як раніш. Сяяли нові вуличні ліхтарі, над магазинами миготіли неонові реклами, чисті вітрини були зі смаком декоровані.
Перша стежка привела до будинку О'Брайна — вийшовши на пенсію, він жив тепер у провулку Лінкольна. Девітт хотів був подзвонити, аж тут в одній з кімнат першого поверху спалахнуло світло. Крізь прозорі гардини все було добре видно.
