Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Начебто так.
— Тепер я підходжу до найсуперечливішої частини власних міркувань. Наздоганяючи малого хлопчика, дорослий чоловік, природно, мав би просто побігти за ним. Але німець так не зробив. Він узяв велосипед. Я вже казав, що він був чудовим велосипедистом. Він побачив, що хлопчик скористався якимось швидшим засобом утечі.
— Іншим велосипедом?
— Відновімо картину втечі до кінця. Німець загинув за п’ять миль від школи — і не від кулі, яку міг би пустити в нього й хлопчик, а від лютого удару, завданого дужою рукою. Виходить, хлопець мав товариша. Тікали вони так швидко, що цей чудовий велосипедист наздогнав їх лише за п’ять миль. Ми оглянули землю навколо місця трагедії. Що ми побачили? Кілька коров’ячих слідів і більше нічого. Я зробив ширше коло, ярдів на п’ятдесят, але не знайшов там жодної стежки. Другий велосипедист не мав жодного стосунку до вбивства, а людських слідів там не було.
— Холмсе, — вигукнув я, — це неможливо!
— Чудово! — відповів він. — Блискуче зауваження. Я виклав події так, що вони здаються неможливими, — отже, десь припустився помилки. Але ж ви самі все це бачили. Де я міг помилитися?
— Може, він розтрощив собі голову, коли впав?
— На болоті, Ватсоне?
— Тоді ми зайшли в глухий кут.
— Ну-бо, ну-бо, ми розв’язували й важчі загадки. Матеріалу в нас досить, треба лише вміти ним скористатися. Ходімо, Ватсоне: палмерівські шини розповіли нам усе, тож погляньмо, куди приведуть нас латані данлопівські.
Ми вирушили за цим слідом, але болото скоро змінилося пологими, порослими вересом пагорбами; струмок залишився позаду. Слід данлопівських шин загубивсь і більш нічим не міг допомогти нам. З того місця, де ми бачили його востаннє, він міг вести або до Голдернес-Холла, величні вежі якого височіли за кілька миль ліворуч, або до сірих хатин попереду, за якими пролягало Честерфілдське шосе.
Коли ми підходили до старого, непоказного заїзду з намальованим півнем над дверима, Холмс раптом застогнав і вхопився за моє плече, щоб не впасти. Він вивихнув собі ногу, а людина, як відомо, стає тоді геть безпорадною. Він ледве дошкутильгав до дверей, біля яких кремезний, смаглявий, підстаркуватий чоловік курив чорну глиняну люльку.
— Як ся маєте, містере Рюбене Гейзе? — привітався Холмс.
— А ви хто такий і звідки знаєте, як мене звуть? — спитав чоловік, підозріливо блиснувши своїми хитрими очима.
— Ваше ім’я написано на вивісці, що у вас над головою. А хазяїна завжди легко впізнати. Чи не маєте ви якогось візка в комірчині?
— Ні, не маю.
— Я на праву ногу ступити не можу.
— То не ступайте.
— А як же мені йти?
— Хоч на одній нозі стрибайте.
Відповіді містера Рюбена Гейза не відзначались люб’язністю, проте Холмс сприймав їх напрочуд лагідно.
— Послухайте-но, джентльмене, — сказав він. — Ви ж бачите, яка біда мене спіткала. Мені аби до місця дістатися, а як, то все одно.
— А мені й поготів усе одно, — відповів похмурий хазяїн.
— Я тут у важливій справі. Дайте мені велосипед за соверен.
Хазяїн нашорошив вуха.
— Куди ж вам треба їхати?
— До Голдернес-Холла.
— Чи не до герцога в гості? — спитав хазяїн, насмішкувато оглядаючи нашу заляпану брудом одежу.
Холмс сердечно засміявся:
— Він радий буде побачити нас.
— Чому?
— Ми принесемо йому звістку про його зниклого сина.
Хазяїн насторожено здригнувся:
— Невже вислідили?
— Ми чули про це в Ліверпулі. Його от-от знайдуть.
На неголеному обличчі хазяїна промайнула тінь. Він раптом подобрішав.
— Ми з герцогом розбили глек, — пояснив він, — бо я служив у нього візником, а він дав мені прочухана. Продавець сіна набрехав йому на мене, тож і випхали мене геть, навіть рекомендації не дали. Але я все одно радий, що молодого лорда відшукали в Ліверпулі: я вже допоможу вам привезти цю новину до Холла.
— Дякую, — мовив Холмс. — Але спершу дайте нам попоїсти. А потім позичте свій велосипед.
— Нема в мене велосипеда.
Холмс витяг соверен.
—
й-бо, джентльмени, нема в мене велосипеда! Доїдете до Холла кіньми.
— Гаразд, гаразд, — відповів Холмс, — поговоримо потім, а зараз нагодуйте нас.
Коли ми залишилися самі в кухні, вистеленій кам’яними плитами, Холмсова нога раптом перестала боліти. Вже смеркало; ми нічого не їли з самого ранку, тож не поспішали вставати з-за столу. Холмс замисливсь і кілька разів мовчки підходив до вікна: з нього було видно завалений сміттям двір. З одного боку двору стояла кузня, де працював замурзаний хлопець, з іншого боку — стайні. Після однієї з таких прогулянок Холмс знову сів і раптом підхопився, гучно скрикнувши:
— Небом присягаюся, Ватсоне, знайшов! Так, так, усе зрозуміло. Пам’ятаєте, Ватсоне, сліди коров’ячих ратиць?
— Так.
— Де?
— Та всюди. І на болоті, й на стежці, й біля того місця, де бідолаху Гайдеґера спіткала смерть.
— Саме так. А чи багато корів ви бачили на болоті, Ватсоне?
— Не пам’ятаю жодної.
— Дивна річ, Ватсоне: коров’ячі сліди ми бачили всюди, а самих корів немає ніде. Справді дивно, Ватсоне, еге ж?
— Так, справді.
— А тепер, Ватсоне, напружте трохи пам’ять. Чи можете ви уявити собі ці сліди на стежці?
— Так, можу.
— Пам’ятаєте? Іноді вони були такі, — він почав розкладати на столі крихти хліба: -:::::— А іноді такі: -:.:.:.— А часом такі: -.:.:.:— Пам’ятаєте?
— Ні.
— А я пам’ятаю. Я ладен у цьому заприсягтись. Ми ще повернемось туди й перевіримо це на місці. Яким я був сліпаком, навіть не зробив належного висновку!
— Якого саме?
— Ось якого: дивна то корова, яку можна пустити й бігцем, і клусом, і чвалом. Святий Юрію! Така витівка, Ватсоне, надто хитра для сільського трактирника. Ходімо й погляньмо, що там у стайні.
У напіврозваленій стайні стояло двоє нечесаних коней з кудлатими гривами. Холмс підняв в одного з них задню ногу і вголос засміявся.
— Підкови старі, а підкували нещодавно; старі підкови й новенькі вухналі. Ця справа гідна того, щоб її зарахували до найвизначніших. Тепер ходімо до кузні.
Хлопчина, зайнятий своєю роботою, не звертав на нас уваги. Я побачив, як Холмс швидко оглянув підлогу, завалену брухтом і трісками. Раптом ззаду долинули кроки й з’явився хазяїн. Його кошлаті брови зімкнулись над розлюченими очима, смагляве обличчя пересмикувалось від судоми. В руці він тримав коротку палицю з олив’яним набалдашником і насувався на нас так погрозливо, що я зрадів, намацавши у себе в кишені револьвер.
— Нишпорки чортові! — крикнув хазяїн. — Чого вам тут треба?!
— Та що це ви, містере Рюбене Гейзе, — спокійно відповів Холмс. — Хтось іще подумає, ніби ви справді боїтеся, щоб ми чогось не знайшли.
Величезним зусиллям волі хазяїн опанував себе; уста його скривились у фальшивій усмішці, що здалася мені ще страшнішою за його лють.
— Шукайте в моїй кузні що хочете, — мовив він. — Але послухай— те-но, джентльмене: я не люблю, коли чужі люди нишпорять у моєму дворі, тож чим скоріше ви заплатите й заберетеся геть, тим буде краще.
— Добре, містере Гейзе, не гнівайтеся, — сказав Холмс. — Ми просто хотіли поглянути на ваших коней, але я, здається, й пішки дійду. Це ж, мабуть, не так далеко.
— Звідси до воріт Холла не більше ніж дві милі. Онде дорога, ліворуч. — Хазяїн зиркнув нам услід недобрими очима, коли ми виходили з двору.
Дорогою ми йшли недовго, бо Холмс зупинився біля першого повороту, знаючи, що тепер Гейз нас не помітить.
— Було «тепло», як кажуть діти, — мовив мій друг. — Чим далі я відходжу від цього заїзду, тим стає холодніше. Ні, ні, нам рано ще звідси йти.
