Позичене обличчя - Аддамс Петтер (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
— Невже так важливо знати, що там трапилось?
— Якщо вона цього не зробила, їй треба допомогти; якщо зробила — наша допомога потрібна їй ще більше.
— Мусимо допомогти їй втекти або щось інше придумати?
— Не можна нікому сприяти у втечі. Тим більше тому, хто вчинив убивство, — сказав Девітт. — Його треба притягти до відповідальності. Так, притягти до відповідальності, але не мститися… Коли б ви хоч раз заглянули у камери в'язниці, ви б зрозуміли мою думку.
— Хіба я не можу уявити собі, хоч і не бачив цього! Гайлен у в'язниці! Як на це піде, я назву злочинцем себе! — нетерплячим рухом Ерріс наказав Девіттові мовчати. — Не турбуйтеся, я все зроблю правильно. Я не буду вдаватися ні в які деталі. Я тупо бурмотітиму під ніс — психопат, внаслідок зловживання алкоголем… Цю комедію зіграти неважко, бо це лише наполовину буде комедія. Знаєте, що то є поет? Знаєте, чому Шекспір зміг створити образи недолюдків, кровожерних королів і катів? Тому, що всі ці люди жили в ньому!
— Вам треба менше пити, — мовив Девітт. — А якщо все-таки це зробила Гайлен… — Він замовк, швидко підійшов до дверей і прочинив їх. За дверима стояла Гайлен.
— Заходьте, — запропонував Девітт. — Хіба обов'язково стояти під дверима, щоб почути нашу розмову. Так буде значно зручніше.
Він підсунув їй крісло.
Її обличчя, облямоване густим рудим волоссям, було сьогодні надто бліде. Цього вечора Гайлен ніби належала до якихось далеких часів, а не до сучасної дійсності з літаками, ядерними реакторами й електричними лініями.
Ерріс висловив це по-своєму.
— Ви сьогодні, Гайлен, красива, як молода відьма. В добу середньовіччя вас спалили б на вогнищі.
Погляд Девітта зупинився на важкому срібному ланцюжку, що прикрашав шию Гайлен. Такий самий ланцюжок носила вона й на зап'ясті. Девітт раптом згадав про перлину; він зовсім забув спитати Гайлен, чи відома їй ця річ. Вийнявши перлину із шухляди, він підніс її до світла, 1 вона заяскріла червоними відблисками. Але Гайлен байдуже мовила:
— Ефектна дрібничка…
— Оскільки ви, напевне, чули все, що ми про вас говорили, — сказав Девітт, ховаючи перлину в конверт, щоб передати О'Брайнові, — то чи не хочете поділитися своїми міркуваннями!
— Я не вбивала своїх сестер — ні Енн, ні Лайн! — відповіла вона гостро.
— А як ви оцінюєте намір Ерріса в разі небезпеки для вас взяти вину на себе?
— Йому не треба так багато пити, тоді він не молотиме дурниць, — відпарирувала Гайлен холодно.
— Вчора я написав свої найкращі вірші, — сказав Ерріс. — Я міг це зробити лише завдяки тому, що всі свої роздуми втопив у віскі. О, ваша розсудливість! Я повісився б від такого життя!
— То повісьтеся — принаймні перестанете верзти дурниці.
Ерріс підвівся.
— Я починаю вірити, що це була ваша робота. — Він зачинив за собою двері.
— Бідолаха, — похитав головою Девітт.
— Недоумкуватий хлопчисько, бридкий п'яниця! — Гайлен здригнулася. — Навіщо такі люди по світу ходять?!
— Він ладен до в'язниці йти замість вас!
— Коли дійде до діла, він полінується навіть листа у скриньку вкинути! Вигадувати, мріяти, обіцяти, поринати у світ фантазії — тут він геніальний. А при першому ж зіткненні з дійсністю від його благородства й сліду не лишиться!
— Ви кохали його колись?
— Дуже. Коли він уперше тут з'явився, я була ним зачарована. Але далі почалася пиятика до нестями, свинство, і все це зображалось як багатство душі…
— Було б чудово, якби ви справді виявилися непричетною до всієї цієї справи! — Девітт обійняв її за плечі і довго дивився їй в обличчя. Уста її ледь затремтіли, і Девітт відчув глибоку вдячність до неї. Це бувало з ним завжди, коли він зустрічав жінку, здатну викликати в ньому приплив життєвої сили. Щось подібне траплялося з ним і тоді, коли щастило прочитати цікаву книгу, прослухати фортепіанний концерт чи побачити прекрасний краєвид. Без усього цього життя перетворилося б на сумну плетеницю днів і ночей. Девітт несподівано збагнув, що Гайлен могла б стати для нього чимось більшим; аніж просто однією з багатьох жінок на його шляху.
— То не я, — мовила нарешті вона. — Присягаюсь тобі, не я.
— Якщо це правда…
— Якщо, якщо! Ти не віриш мені? Чого варте довір'я, яке грунтується тільки на доказах і здоровому глузді?
— Дурниці, — відповів Девітт спокійно. — Ми не маємо нічого іншого, крім розуму, щоб судити про людей і речі. Сліпе довір'я, віра, яка зберігається всупереч розумові, — це наробило вже досить лиха. Я знаю, тобі важко це збагнути.
— А якщо не важко, якщо я можу зрозуміти, і дуже добре? — пожвавішала Гайлен. — Не думай, що тільки ти розчаровувався… Та все ж, кажу ще раз, то не я. І знаєш чому? Мені не було потреби влаштовувати весь цей спектакль. Ще кілька днів тому ми з Лайн гуляли на крутому березі бухти Слайго. Прямовисні скелі височать майже на сто метрів над морем. Огорожа — не вище колін. Якби я хотіла вбити Лайн, найменшого поштовху було б досить… Ніхто й ніколи не зміг би нічого довести. Не виникло б навіть підозри…
— Можливо.
— Бачу, ти не віриш мені. Гаразд. Тоді облишмо розмову. Хто ти такий, власне кажучи, щоб я тебе переконувала? — Її зелені очі гнівно блищали. — Не розігруй із себе господа бога! — Вона зупинилася перед дзеркалом у дверцятах шафи. — Хоч ти й маєш гроші, буваєш у вишуканому товаристві, але нічим не відрізняєшся від інших!
— Чого ти шукала у вівторок увечері в підземному ході? Що ти там робила? Навіщо ти сюди пробралася?
Гайлен скам'яніла від несподіванки, проте не сказала й слова.
— Може, хочеш заперечувати, що була тут?
— Я. Я не була в будинку, — прошепотіла вона.
— А це тобі відоме? — Девітт витяг з-під подушки на дивані маску і простягнув її Гайлен, яка все ще стояла обличчям до дзеркала. Вона тихо зойкнула і відскочила назад.
— Це… Де ти?.. Що це таке?
— Дехто бачив тебе внизу, в підземеллі, з цією маскою в руці.
— Неправда! Я ніколи раніше її не бачила! — вигукнула Гайлен голосно. — Ніякого уявлення про хід я не мала! Це ти сам знаєш!
Щирий тон Гайлен розвіяв сумніви Девітта. Він бачив, як вона вся тремтить од хвилювання, і, незважаючи на те, що поклав собі не давати волі почуттям, Девітт пригорнув її.
… Настала ніч, у кімнаті повіяло холодом, і Гайлен встала з ліжка, щоб зачинити вікно, потім підійшла до столу і зробила собі бутерброд: сміючись, призналася, що зголодніла.
Показавши на червоні троянди, мовила:
— Я ходила за ними аж в оранжерею.
Девітт згадав перший вечір у Кілдарі, О’Гвінна з букетом троянд при виході з цвинтаря й усміхнувся.
З коридора линула церковна музика. Ерріс, самотній у своїй кімнаті, знову заливав сумні думки міцним віскі.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Гайлен ще спала, коли Девітт прокинувся. Він почував себе щасливим. Відколи Гайлен заснула, її сон був глибокий і спокійний. Людина, яка вчинила вбивство, не могла так спати. Клятвам він вірив лише наполовину, її міцний сон був переконливішим за будь-які слова. Він погладив її по голові, вдягнувся і пішов униз, у пивний зал. Звідти зателефонував Клаггу й умовився з ним про зустріч у готелі «Червоний бик».
За годину вони зустрілися. Як звичайно, перед Клаггом лежали розкритий записничок та кілька аркушів з колонками цифр. Клагг зібрався був доповідати, як з'явилася місіс Ейн (Стелла вже повернулася до Дубліна). Її воскове обличчя під чорним капелюхом неначе ще більше змарніло, колючий погляд, міцно стулені уста виказували злостиве презирство до всього на світі. Тільки той, хто знав її так добре, як Девітт, розумів, що то тільки захисна оболонка доброї і вразливої душі.
Клагг розповів насамперед про стару Скрогг та її подругу Гаккетт і одразу ж, як завжди, почав підраховувати витрати.
Місіс Ейн зауважила:
— Ваші розслідування, мій любий, не варті й трьох шилінгів. Старість, старість, мій любий!
