Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— То, може, помолимось? — нерішуче запропонував чоловік.
— Але ж іще не вечір, — відповіла вона.
— Дарма. Ще не час для молитви, але Бог не образиться, їй-право. Прочитай ті молитви, які читала щовечора в фургоні, коли ми їхали долинами.
— А чому ти сам не хочеш? — спитала дитина, здивовано розплющивши очі.
— Я позабував їх, — відповів він. — Я не молився відтоді, як був трохи старшим за тебе. Ти молися, а я повторюватиму за тобою.
— Тоді стань на коліна, і я теж стану, — відказала мала, простеливши на землі хустку. — Склади руки отак. Тобі одразу стане добре.
То було дивне видовище, якого, проте, ніхто не бачив, крім канюків. На простеленій хустці стояли поруч на колінах двоє подорожніх: пустотлива дитина та відчайдушний, загартований життям бурлака. Його зморений вид і кругленьке личко дівчинки були спрямовані вгору. Дивлячись у безхмарне небо, вони палко молилися тій страшній силі, з якою зосталися сам на сам; два голоси — один тоненький і чистий, другий низький і хрипкий — благали милості та прощення. Скінчивши молитву, вони сіли в затінку коло брили; дівчинка швидко заснула, поклавши голівку на широкі груди свого захисника. Він довго вартував її сон, але природа врешті взяла своє. Три дні й три ночі він не зімкнув очей і не давав собі перепочити. Обважнілі повіки поволі опускалися, а голова все нижче й нижче схилялася до грудей, доки посивіла борода не торкнулася золотавих кучериків його маленької товаришки; обоє заснули міцним сном без сновидінь.
Якби подорожньому вдалося здолати сон, то за півгодини він побачив би дивовижну картину. Далеко на обрії соляної пустелі з’явилася хмаринка пилу; ледве помітна спочатку, злита з далеким туманом, вона поволі більшала й ширшала, доки не перетворилася на чітку, щільну хмару. Ця хмара росла далі, і нарешті стало зрозуміло, що її здійняла безліч живих істот. У родючішій місцині можна було б подумати, що то велика череда бізонів, які звичайно пасуться в степах. Але серед дикої пустелі це було неможливо. Вихор пилу наближався до самотньої скелі, де спочивали двоє бідолах; крізь пил проглядали парусинові покрівлі фургонів і постаті озброєних вершників — загадкове видовище виявилось великим караваном, що сунув з заходу. Але що то був за караван! Коли початок його наблизився до підніжжя скелі, кінця ще не було видно. Перетинаючи неосяжну долину, тягнулися валками фургони й вози, вершники й піші люди. Незчисленні юрми жінок гнулися під своєю ношею; діти бігали коло возів і визирали з-під білих покрівель. Це, напевно, були не просто переселенці, а ціле кочове плем’я, що його якісь обставини змусили шукати собі нового пристановища. В чистому повітрі над цим величезним людським натовпом лунав різноголосий гомін, змішаний із рипінням коліс та іржанням коней. Гомін той був дуже гучний, але й він не збудив двох знесилених подорожніх, що спали коло брили.
На чолі каравану їхало кілька вершників із суворими, нерухомими обличчями, в темній полотняній одежі та з рушницями. Біля підніжжя скелі вони зупинилися й почали між собою радитись.
— Криниці праворуч, браття, — мовив один із чисто виголеним обличчям, жорсткими вустами й сивим волоссям.
— Праворуч від Сьєрра-Бланки, — отже, ми виїдемо до Ріо-Ґранде, — сказав інший.
— Не бійтеся зостатися без води! — вигукнув третій. — Той, хто міг добути воду з каменя, не покине своїх обранців!
— Амінь! Амінь! — підхопили інші.
Вони зібралися рушати далі, коли раптом наймолодший і найпильніший серед них несподівано скрикнув, показавши на зубчасту скелю над ними. Вгорі, на сірому камені, майорів рожевий клаптик. Вершники миттю зупинили коней і перекинули рушниці
на груди; відокремившись від каравану, до них прискакало вчвал ще кілька вершників. У всіх на вустах було слово: «Червоношкірі».
— Тут не може бути багато індіан, — сказав підстаркуватий чоловік, що, очевидно, командував загоном. — Ми пройшли землю поуні, а інших племен по цей бік гір немає.
— Я піду вперед і погляну, брате Стенджерсоне, — гукнув один з вершників.
— І я! І я! — залунало з дюжину голосів.
— Залиште коней тут, ми чекатимемо вас унизу, — відповів старший.
За мить молоді люди скочили з коней, прив’язали їх і полізли кручею вгору, до рожевого клаптя, що збудив їхню цікавість. Вони лізли швидко й тихо, з тією спритністю та впевненістю, яка буває лише в досвідчених лазунів. Ті, що стояли внизу, стежили, як вони перестрибували з каменя на камінь, доки не побачили їхніх постатей на тлі неба. Юнак, що першим здійняв тривогу, випередив решту. Ті, що йшли слідом, раптом побачили, як він розкинув руки, і, наздогнавши його, теж зупинилися, вражені небаченим видовищем.
На невеличкому плаю, що вінчав голу вершину, височіла величезна брила, а біля неї лежав високий, але страшенно схудлий бородатий чоловік. Безжурне його обличчя і рівне дихання свідчили, що він міцно спить. Поряд, обнявши його засмаглу жилаву шию кругленькими білими рученятами, лежала дівчинка; її золотоволоса голівка спочивала на його потертій вельветовій куртці. Рожеві її вуста трішки розійшлися в грайливій усмішці, показуючи рівний рядок білосніжних зубок. Гладенькі ноженята дівчинки в білих панчішках і чистеньких черевичках із блискучими пряжками дивним чином контрастували з довгими висохлими ногами її товариша. Над ними, скраю скелі, похмуро сиділи три канюки; побачивши нових прибульців, вони з хрипким, сердитим клекотом повільно злетіли в повітря.
Крики бридких птахів збудили від сну подорожніх; вони розгублено озирнулися. Чоловік звівся на ноги й поглянув униз, на долину, що була безлюдною, коли його зморив сон, а тепер там роїлося безліч людей і тварин. Не вірячи своїм очам, він провів висохлою рукою по обличчі.
— Оце, напевно, і є передсмертна маячня, — пробурмотів він.
Дитина стояла поряд, тримаючись за його одяг, і мовчки дивилася навкруги широко розплющеними, здивованими очима.
Прибульці зуміли одразу переконати бідолах, що їхня поява — не мариво. Один з них підняв дівчинку й посадив собі на плече, а двоє інших, підтримуючи її змученого рятівника, допомогли йому підійти до фургонів.
— Мене звуть Джон Фер’є, — пояснив подорожній. — Нас було двадцять двоє; зосталися лише я та ця крихітка. Інші загинули з голоду й спраги ще там, на півдні.
— Це твоя донька? — спитав хтось.
— Так, моя! — рішуче сказав подорожній. — Моя, адже я врятував її. Нікому її не віддам. Відтепер вона — Люсі Фер’є. А хто ви такі? — запитав він, зацікавлено оглядаючи рослих, засмаглих людей. — Вас тут цілий натовп.
— Майже десять тисяч, — відповів один з юнаків. — Ми Божі діти у вигнанні, обранці ангела Мерона.
— Ніколи не чув про такого, — мовив подорожній. — Багацько ж у нього обранців!
— Не смій блюзнити! — суворо вигукнув інший. — Ми — ті, хто вірить у святі заповіді, написані єгипетським письмом на дошках кутого золота, що були вручені святому Джозефові Сміту в Пальмірі. Ми йдемо з Нову, що в штаті Іллінойс; там стоїть наш храм. Ми шукаємо прихистку від жорстоких людей і безбожників, нехай навіть у пустелі.
Назва «Нову», напевно, щось нагадала Джонові Фер’є.
— Я знаю, — сказав він, — ви мормони.
— Так, ми мормони, — в один голос відповіли незнайомці.
— Куди ж ви йдете?
— Ми не знаємо. Нас веде рука Господня в особі нашого Пророка. Зараз ти постанеш перед ним. Він скаже, що з тобою зробити.
Тим часом вони вже зійшли до підніжжя гори; їх оточив натовп прочан — бліді тихі жінки, здорові й веселі діти та стурбовані, суворі чоловіки. Побачивши виснаженого подорожнього та його маленьку товаришку, вони вигукували слова подиву й співчуття. Але їх вели далі, не зупиняючись, поки не наблизилися до фургона, що був більший і краще, багатше оздобленим за інші. Його тягнув шестерик коней; інші фургони були запряжені парою або щонайбільш четвериком. Поруч із візником сидів чоловік років тридцяти; така велика голова і вольове обличчя могли бути лише в проводиря. Він читав грубу книжку в бурій оправі. Коли натовп мормонів підійшов, проводир відклав книжку вбік і уважно вислухав розповідь про те, що сталося. Потім обернувся до подорожніх.
