Позичене обличчя - Аддамс Петтер (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Кумедний надгробок розвіяв Девіттові похмурі думки, і він, тихо насвистуючи, попрямував до пагорба свіжої землі, але здивовано зупинився на півдорозі: хтось, не видимий звідси, порядкував у ямі. Повна піску і камінців лопата злітала у повітря. Прислухавшись, Девітт вловив ледь чутний скрипучий спів людини, зайнятої своїм похмурим ремеслом. Девітт обійшов пагорб і заглянув униз. Там то опускалася, то підіймалася сіра потилиця його давнього знайомого О’Гвінна. Біля його ніг лежала торба, відома Девіттові ще з першої зустрічі, а на ній два обсипаних піском черепи. О’Гвінн помітив Девітта лише тоді, коли обернувся, щоб узяти пляшку з віскі.
— Ти диви! Знову наші дороги схрещуються! — вигукнув старий без найменшого здивування. — Що ви тепер хочете від мене почути?
Чому зморшкувате О’Гвіннове обличчя справляло приємне враження, Девітт не міг пояснити. Гробар був напідпитку, хміль пожвавлював і звеселяв його.
— Знов шукаємо черепи? — спитав Девітт, ховаючи усмішку.
— Не завадило б ще кілька викопати, — одверто відповів О’Гвінн. — Але ж черепи, як ті гриби в лісі, — більше знайдеш, коли не шукаєш.
— Авжеж, — сказав Девітт, хоч ніколи в житті не збирав грибів.
— День у день стає важче заробляти на хліб насущний, — зітхнув О’Гвінн. — Раніш я знаходив їх на глибині двох метрів, тепер і трьох не досить.
— Щось на зразок пошани до померлих, мабуть, ніколи не прокидалось у вас? — Девітт присів навпочіпки над ямою.
— Тридцять років тому мене аж нудило від цієї пошани, — промовив О’Гвінн з кумедною серйозністю. — Не кривіться, вельмишановний. Я був тоді молодий і в цій справі недосвідчений. Сьогодні я кажу, що в людини безсмертна лише душа. А все інше — брехня. Мертві речі, до яких тільки невиправний дурень може відчути пошану.
— Ось який у вас на все це погляд, — підсумував Девітт.
— Скажіть, нарешті, чого ви хочете від мене? Не для того ж ви прийшли сюди, щоб просто побалакати зі мною.
— А чом би й ні? Я охоче розмовляю з людьми, які розповідають мені неймовірні речі. У житті так багато дивного!
— Наприклад?
— Наприклад, справа з чудовим букетом троянд. Один з моїх працівників розпитував торговця квітами, і той нічого не знає про троянди.
— Він бреше, бо боїться.
– І не бреше, і не боїться. Справа в тому, що п'ять шилінгів, які дав Фінніген, аби ви купили букет троянд і передали Гайлен, ви пропили. Потім «купили» на могилі старого Джерома троянди і продали їх мені. Кожна порядна людина сказала б, що це свинство.
— Тоді йдіть собі своєю дорогою, щоб я міг працювати далі.
Девітт кинув у ямку кілька камінчиків і коротко спитав:
— Хто це був?
— Про що це ви питаєте?
Девітт знову кинув у яму камінчика.
— Майте на увазі, друга з молодих жінок, похованих сьогодні, не загинула б, якби ви не вирішили нажити на деяких своїх спостереженнях капітал. Нажити — це надто м'яко сказано. Ви, старий негіднику, через свою пожадливість дали можливість убивці вчинити ще один злочин. Можете клеїти дурника, розповідаючи про порожні черепи і вкрадені з могил квіти, але не тоді, коли йдеться про людське життя. Смерть Лайн на вашій совісті, і якщо ви не розповісте мені зараз про все, я подбаю, щоб останні роки свого життя ви провели у в'язниці.
Але О’Гвінн не збирався ні в чому зізнаватися і тільки сердито шкірився з ями, і Девітт, охоплений раптовим гнівом, жбурнув йому в обличчя жменю піску.
Старий схопив лопату і замахнувся на нього. Але Девітт вирвав її з його рук. Від ривка круто насипана купа піску почала сповзати, і частина її обвалилася вниз. О’Гвінн опинився по пояс у піску. Вираз обличчя Девітта нагнав на нього страх. Він тільки пробелькотів, що все, в чому звинувачує його Девітт, неправда, що він ніколи нікого не шантажував і все це сталося зовсім випадково.
— Кого ви бачили? — крізь зуби спитав Девітт.
— Я не бачив… Я не міг бачити… Був туман, дощ…
Девітт знову схопив лопату, встромив у пісок, і він знову посипався в яму. Тепер О’Гвінна засипало аж до грудей.
— Якщо ви й тепер не скажете, — пригрозив Девітт, — я засиплю яму, і нікому навіть на думку не спаде шукати вас тут. Гадатимуть, що ви п'яний упали в море або втекли з Кілдара. А коли мине років п'ятдесят чи сто, можливо, ваш наступник викопає ваш череп, вишкребе гарненько в теплій содовій воді і вмонтує в лоба будильник. А душа ваша буде вічно каратися, старий дурню! Отже, кого ви бачили?
Девітт збагнув нарешті, що погрозами старого не візьмеш.
Він кинув лопату вбік, сів на піщану кучугуру. Дивлячись, як О’Гвінн, ніби велетенська мураха, борсався в піску, вигукуючи богохульні прокляття, Девітт зайшовся реготом.
— Ну й вигляд у вас! Коли б тут були діти, вони б спитали: «Що робить унизу цей дідусь?»
— Проклятий шпигун! Якщо я виберуся, то потрощу вам усі кістки! Я перегризу вам горло! Я вирву вам очі!
— Ви й справді кровожерний тип. Тож мій святий обов'язок подбати, щоб, вибравшись із цієї нори, ви опинилися в іншій…
— Скажений собако! — вигукнув О’Гвінн, коли йому вдалося нарешті витягнути одну ногу з піску, хоч і без черевика. Поворушивши пальцями, він заходився видобувати черевика. — Потрібні мені ваші вбивства! Нашого брата, що мусить тут колупатися за півтора фунта на місяць, цікавить тільки одне — як прожити! Гляньте, не шкарпетки, а самі дірки…
— Це я вже давно бачу, — співчутливо мовив Девітт і вийняв гаманець. — Скільки, ви кажете, заробляєте за місяць?
— Копання могил — лише побічне заняття, на думку церковної служби. І забирає всього кілька годин на тиждень…
— Не дуріть мене, О’Гвінн, цим ви тільки шкодите собі…
— Півтора фунта на місяць. Лише в березні та квітні, коли весна забирає на той світ сухотних, мій заробіток зростає до двох фунтів. Та це не щороку.
— Гаразд, два фунти на місяць… Отже, за рік ви заробили б двадцять чотири фунти, — Девітт відкрив гаманця, витяг з нього кілька асигнацій і сунув під ніс О’Гвінну. — Тут ваш річний заробіток. Але ви б мали ще більше, якби не шахраювали! Відповідайте: кого ви бачили?
— П'ятдесят фунтів.
Девітт поклав банкноти назад у гаманець.
— Тоді бувайте здорові!
Не зробив Девітт ще й десяти кроків, як старий покликав його. Він, мовляв, бідний ірландець, і злидні примусять його навіть матір божу за безцінь продати…
— Кого я бачив? — перепитав О'Гвінн, ховаючи гроші в кишеню. — Цього я не можу сказати. Але я можу показати щось варте уваги, коли підете зі мною. Воно вам дещо прояснить.
Девітт допоміг старому вибратися з ями, і той хутенько подріботів до сарайчика поблизу каплички, де зберігалося його знаряддя. Він відкрив ящик, дістав спершу два мішки, потім жорстку маску на дерев'яній ручці. Девітт одразу ж згадав містерію в притулку і впізнав маску: це була та сама, яку старий мім, що грав ангела, тримав перед обличчям. Тиснені з пап'є-маше риси приваблювали добротою, мудрістю.
— Де ви знайшли її?
— На Шулічих скелях, неподалік од входу до тунелю.
– І хто ж тримав її перед носом?
— От саме цього я й не знаю, — промимрив О’Гвінн. — Коли б знав, мав би за це не кілька фунтиків, а разів у десять більше.
— Але хоч що-небудь в особі, яка прокрадалася до шахти, впало вам в око? То був чоловік чи жінка? Рухи її були скуті чи жваві?
— У всякому разі то був не чоловік. Скуті рухи? Ні! Зовсім навпаки. Аби ви бачили, як вона мчала і стрибала по скелях! Швидше за сарну!
— Ви бачили, коли вона вийшла з підземного ходу?
— Так. Я хотів наздогнати її, але про те годі було й думати.
– І все ж таки, хто, на вашу думку, була ця жінка?
— Я думаю те саме, що й ви… — О’Гвінн ухилився від прямої відповіді. — Але що з того, коли немає жодного доказу. Маска — це ще не доказ. Я вже скрізь нишпорив, передусім у притулку, де мій знайомий служить садівником. Нічого не пощастило довідатись!
— А що, по-вашому, вона шукала потай в будинку?
— Не інакше, як заповіт! І тут вона натрапила спершу на Енн, а другого разу на Лайн. Як усе сталося в старій кам'яниці, знає тільки вона сама. А оскільки навіть найспритніший суддя не витягне з неї ні слова, то вся справа залишиться таємницею.
