Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги без TXT) 📗
Почувши Холмсові слова, місіс Дуглас здивовано скрикнула; ми всі, мов відлуння, повторили цей крик, коли побачили чоловіка, що вийшов немовби із стіни й тепер наближався з темного кутка до нас. Місіс Дуглас обернулась і швидко обняла його. Баркер стис його руку.
— Так буде краще, Джеку, повторювала дружина. — Я певна, що так буде краще.
— Справді, містере Дугласе, — підхопив Шерлок Холмс. — Я теж певен, що так буде найкраще.
Чоловік стояв, кліпаючи очима, як і кожна людина, що вийшла з темряви на світло. У нього було примітне обличчя з сірими сміливими очима, густими, підстриженими сивими вусами, міцним, вольовим підборіддям та чітко окресленими вустами. Уважно оглянувши нас усіх, він нарешті, на мій подив, підійшов до мене й подав в’язку паперів.
— Я чув про вас, — сказав він; говірка його була не чиста англійська, хоч і не чиста американська, але голос лунав м’яко й приємно. — Адже ви письменник. Проте будьте певні, докторе Ватсоне, що така історія ще ніколи не потрапляла до ваших рук. Перекажіть її, як хочете; тут самі факти, й ви можете якнайшвидше запропонувати їх публіці. Я переховувався тут два дні і при тому слабкому світлі, що проникало до цієї криївки, перекладав свої спогади на слова. Я віддаю їх вам — вам та вашим читачам. Це історія Долини жаху.
— Це все минуле, містере Дугласе, — спокійно мовив Шерлок Холмс, — а ми тепер хочемо почути про теперішнє.
— Почуєте, сер, — відповів Дуглас. — Можна мені закурити? Дякую, містере Холмсе. Ви самі — завзятий курець, як я пам’ятаю, тож повинні розуміти, що означає просидіти два дні без курива, коли маєш його під рукою, але боїшся, щоб тютюновий дим не виказав тебе. — Він притулився до каміна й запалив сигару, що її подав Холмс. — Я багато чув про вас, містере Холмсе, проте ніколи не сподівався, що зустрінуся з вами. Але перш ніж ви прочитаєте це, — він кивнув головою в бік паперів, — я ще дещо розповім вам.
Інспектор Мак-Дональд спантеличено дивився на Дугласа.
— Справді, це щось дуже химерне! — вигукнув він нарешті. — Якщо ви містер Джон Дуглас із Берлстонської садиби, то чиє ж убивство ми розслідували ці два дні? І звідки ви тепер вискочили, мов чортик з табакерки?
— О, містере Маку, — зауважив Холмс, піднявши з докором палець, — ви ж не схотіли перечитати цей чудовий опис прихистку короля Карла! Люди за тих часів майстерно переховувалися в криївках, а вони, послуживши одного разу, можуть стати в пригоді і вдруге. Я був певен, що ми відшукаємо містера Дугласа під цим дахом.
— Скільки ж ви морочили нас, містере Холмсе? — роздратовано спитав інспектор. — Як довго ви змушували нас марнувати сили й час на безглузді, як вам добре було відомо, розшуки?
— Я не морочив вас ані хвилини, любий мій містере Маку. Минулої ночі я про все здогадався. Але довести моє припущення досі було неможливо, отож я й запропонував вам з колегою відпочити. Скажіть-но, справді, що я міг іще зробити? Коли я знайшов у рові клунок з одягом, то відразу зрозумів, що вбитий — це не містер Джон Дуглас і що ми, напевно, бачили тіло велосипедиста з Танбридж-Вельса. Жодного іншого висновку дійти я не міг. Тоді я вирішив довідатись, де зараз містер Джон Дуглас, і подумав, що він, напевно, з допомогою своєї дружини та друга сховався в будинку, який має чудову криївку, а там збирається втекти.
— Так, ваша правда, — спокійно мовив Дуглас. — Я хотів вислизнути з рук вашого британського закону, бо не знав, яке покарання чекає на мене. Водночас я сподівався, що ті нишпорки, які натрапили на мій слід, загублять його. Знайте, я не зробив нічого такого, що змушувало б мене червоніти. Я ладен був повторити це ще раз. Ви самі про те судитимете, коли я скінчу свою розповідь. Ні, не треба попереджень, інспекторе. Я розповім вам чисту правду.
Розпочну не з самого початку. Початок тут, — він показав на в’язку паперів, — і ви побачите, який він химерний. Загалом усе було так: на світі є люди, що мають вагомі причини ненавидіти мене і віддадуть останній долар на те, щоб я опинився в їхніх руках. Доки живий я і живі вони, на цім світі для мене немає прихистку. Вони витіснили мене з Чикаго до Каліфорнії, потім вигнали з Америки. Лише тоді, коли я одруживсь і оселивсь у цій тихій місцині, я подумав, що мої останні роки проминуть спокійно.
Я ніколи нічого не пояснював дружині. Навіщо було їй про це знати? Адже відтоді вона не мала б ні хвилини спокою, життя її перетворилося б на вічну тривогу. Проте вона, мабуть, щось підозрювала, бо часом я прохоплювався якимось словом; але до вчорашнього дня, до того, як ви, джентльмени, побачилися з нею, вона нічого про це не знала. Вона розповіла вам усе, що було їй відомо, — так само, як і Баркер. Адже тієї ночі, коли це сталось, у нас не було часу для пояснень. Тепер вона знає все, і я вчинив би розумніше, якби сказав їй про це раніше. Мені, люба, — він узяв її руку, — важко було зачіпати минуле. Я хотів зробити так, як здавалося краще.
Напередодні цієї пригоди, джентльмени, я був у Танбридж-Вельсі й випадково побачив на вулиці чоловіка. Так, зовсім випадково, але я не міг не впізнати його. То був мій найлютіший ворог — той, хто полював за мною все життя, мов голодний вовк за дикою козою. Я зрозумів, що лихо близько, повернувся додому й приготувався зустріти його. Я знав, що мені доведеться захищатись самому. Ще з 1876 року по всіх Сполучених Штатах ходила слава про мою щасливу долю, і я був певен, що вона мене не покине.
Цілий наступний день я був насторожі, не виходив у сад — і слушно чинив: він би випустив у мене набій зі шротом раніше, ніж я встиг би побачити його. Коли підняли міст, — мені завжди було спокійніше, коли його піднімали вечорами, — я викинув цю думку з своєї голови. Я навіть уявити собі не міг, що він пробереться до будинку й чатуватиме на мене. Але коли я зазвичай обходив у халаті будинок, то відчув небезпеку, ступивши до свого кабінету. Напевно, в людини, що зазнала в житті чимало лиха, — а я зазнавав його не раз, — з’являється якесь шосте чуття, яке попереджає про нього. Чому я так гостро відчув це попередження, не скажу. Але наступної хвилини я помітив за шторою носаки черевиків.
У мене в руці була свічка, але крізь відчинені двері світила лампа з передпокою. Поставивши свічку на стіл, я кинувся до каміна, де на полиці лежав молоток. Тієї самої миті ворог стрибнув на мене. Я побачив, як зблиснув ніж, і вдарив по лезу молотком. Ніж випав з його рук і брязнув об підлогу. Він в’юнко, мов вугор, оббіг довкола стола й за мить витяг з-під пальта рушницю. Я чув, як клацнув курок, але встиг ухопитись за рушницю раніше, ніж він вистрелив. Ми відчайдушно боролись, ні на хвилину не ослаблюючи зусиль. Ослабити зусилля означало смерть.
Раптом у якусь мить приклад рушниці опинився біля мене. Не знаю, чи то я натис курок, чи, може, ми обидва потягли за собачку. Хай там як було, але два набої поцілили йому в обличчя. Поглянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав його в місті, впізнав тоді, коли він накинувся на мене, та зараз навіть його рідна мати не сказала б, хто перед нею. Я звик до всякого страхіття, але трохи не знепритомнів від того, що побачив.
Я стояв біля столу, коли з’явився Баркер. Потім почув кроки дружини, побіг до дверей і зупинив її. То було видовище не для жінок. Я пообіцяв їй невдовзі прийти до неї, кинув два слова Баркерові, — той зрозумів усе з першого погляду, — й ми стали чекати слуг. Проте ніхто не з’явився. Тоді ми зрозуміли, що ніхто з них не чув пострілу, що про це відомо тільки нам.
Тієї миті мене осяяла думка, що видалась нам обом блискучою. Коли його рукав відгорнувсь, ми побачили на руці знак ложі. Погляньте-но!
Чоловік, відомий нам як Дуглас, відгорнув свій рукав і показав бурий трикутник у колі — такий самий, який ми бачили в небіжчика.
— Те тавро навело мене на думку. Ми були однакового зросту й статури, його волосся скидалося на моє, а обличчя бідолахи ніхто не розпізнав би. Ми зняли з нього цей костюм, а за чверть години накинули на тіло мій халат і поклали так, як ви його знайшли. Спакувавши речі в клунок, я засунув туди єдину важку річ, що трапилась під рукою, й викинув усе це з вікна. Картку, яку він сподівався покласти на мій труп, я залишив біля його тіла.
