Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
А за хвилину, дивлячись, як спокійно і діловито Заплон оглядає труп, я подумав: «Цей весельчак на диво холоднокровна людина». Температура тіла професора становила 35 градусів, руки й ноги вже значно охололи. Все це свідчило про те, що смерть настала щонайменше годину тому. Ми глянули на годинник. Було двадцять хвилин на дванадцяту.
— Яка, на вашу думку, причина смерті? — запитав Трепка.
— Я не знав докладно стану здоров'я Містраля, — ухильно відповів Заплон. — Може, Йонаш міг би щось про це сказати.
Я пішов по Йонаша. Той уже спав. Якомога тихше я стягнув його з ліжка і повідомив про смерть професора, Йонаш був невимовно вражений. Коли він надівав домашній халат, руки його тремтіли. Потім він довго не міг знайти окулярів. У вестибюлі загубив фонендоскоп.
— Це неможливо… Боже…. це ж неможливо… — белькотів невиразно всю дорогу.
Йонаш нервово оглядав тіло. Особливу увагу звернув на ротову порожнину. Раз у раз витирав лоб носовою хусткою. Нарешті випростався й безпорадно розвів руками.
— Не розумію, — промимрив, — нічого не розумію… Я вислухував професора сьогодні після вечері… У нього були ревматичні болі, це правда, але ж ніякі ускладнення йому не загрожували… Тиснення було нормальне.
— Інфаркт? — підказав Заплон.
— Це виключається, — Йонаш похитав головою, — серце здорове. Щоправда, певні зміни внаслідок ревматизму у професора були. Кінець кінцем, це завжди позначається на серці. Але зміни ці дуже незначні… — Йонаш знову витер лоб. — Скажу вам одверто: мені здається, що професор помер не своєю смертю.
— Вам так здається тільки тому, що смерть раптова? — запитав Журка.
— Я помітив… — Йонаш завагався, — помітив, що ротова порожнина трохи налита кров'ю, слизиста оболонка рухла. Це може бути наслідком вживання міцного алкоголю… Цей запах… Ви, колего, відчуваєте цей запах? — звернувся він до Заплона.
Заплон ствердно кивнув головою.
— Справді, схоже на те, що професор хильнув перед смертю, хоч такі ознаки можуть бути і в іншому випадку. Мені, наприклад, здається, — Заплон примружив очі, — що професор отруївся ціаністим калієм.
— Або, точніше, його отруїли, — сказав Журка.
Йонаш закусив губу. На хвилину запанувала важка тиша.
— З вашого дозволу, панове, — процідив Журка, втупивши погляд в асистентів, — будемо дотримуватися цієї версії.
— В гарне становище ми потрапили, — пробурмотів Заплон, хоч мені здавалося, що він не дуже засмучений. — Не обійдеться без розтину, протоколів і галасу в пресі. Словом, почнеться слідство, колего Йонаш, а слідство в кар'єрі лікаря — це дуже неприємна історія.
— Так, це неприємна історія, — зітхнув Трепка, — приглядаючись до блідого Йонаша.
— Між нами кажучи, для вас, панове, теж, — Заплон злорадно посміхнувся. — Три дні пильнувати жертву і не вберегти. Ох, запобігання — це надзвичайно важка річ. У нас, лікарів, теж є такі турботи, Йонаш і Галінка здригнулись.
— Як це… Що ви хочете цим сказати, колего Заплон?!
— Я хотів, цим сказати, що бувають іноді святкові гості спеціальних категорій, правда ж, поручику Дзярмаго?
Я безпорадно глянув на Трепку. Капітан був лютий.
— З міліції! — видавила Галінка, дивлячись то на нас, то на Заплона, який злорадно посміхався. Очі панни Стор знову стали круглі.
Трепка закусив губи. Але нам не залишалось нічого іншого, як зробити добру міну при поганій грі. Вимушено посміхнувшись, ми відрекомендувалися.
Йонаш і Галінка були в однаковій мірі налякані.
— Ох, це жахливо!.. — прошепотіла Галінка. — Я ніколи б не подумала… Ви зовсім не схожі на міліціонерів. Ви були такі милі…
— Хіба це змінює становище, дівчинко? — привітно запитав Трепка.
— Ні, ні… але це жахливо. Таємна міліція дома. Боже! Подумати тільки, що ви за нами шпигували!
— Хоч й без особливих наслідків, вірніше, з досить плачевними, — зухвало кепкував Заплон.
— Ви страшенно злі, докторе, — зауважив Трепка.
— Признаюсь, я відчуваю величезне задоволення, коли бачу міліцію в скрутному становищі. Не знаю навіть, звідки це в мене. Може, тому, що колись, ще в дитинстві, ми гралися на своєму улюбленому Таргувку в злодіїв та поліцаїв, і я завжди був злодієм.
Трепка засопів. Неприхований цинізм Заплона явно дратував його.
— Раджу вам прикусити язика, докторе Заплон, бо можете колись потрапити в халепу.
— Невже? — Заплон ущипливо посміхнувся.
— Хто знає, чи не доведеться нам пограти ще раз у ту цікаву гру з Таргувка.
— Ох, я був би невимовно вдячний, якби вам пощастило воскресити спогади мого ангельського дитинства.
— Досить жартів над покійником, панове, — суворо обрізав Трепка. — Поручику Журка, попросіть усіх мешканців нагору.
— Господиню теж?
— Мацьошекову та її чоловіка залиште. Допитаємо їх пізніше. Ройкову поставте у вестибюлі внизу. Щоб ніхто не виходив з будинку.
Коли Журка вийшов, Трепка велів мені подзвонити до Варшави і викликати поручика Пайкерта і його експертів, а також попросити відрядити кількох чоловік до відділення міліції в Пясечному.
Коли я повернувся до кімнати, Трепка саме починав допитувати Галінку Стор. Перелякана дівчина сиділа навпроти нього, поклавши руки на коліна, немов учениця перед екзаменатором.
— Ну й що ж ви нам скажете, дитинко? — Трепка сумно погладив себе по лисині.
— Що я можу вам сказати? Я ввійшла, хотіла зробити укол, побачила, що професор мертвий, злякалась і вибігла.
— Хвилиночку… хвилиночку… Спокійно, дитинко. Розкажіть по порядку. Минуло, здається, хвилини три, перш ніж ви вибігли. Що ж ви робили протягом цього часу?
— Розумієте… я… не зразу побачила професора Містраля.
— Хіба в кімнаті не горіло світло?
— Горіла тільки нічна лампочка. Я бачила, що на ліжку постелено і костюм лежить на стільці, тому й подумала, що професор уже ліг. Почала готуватись до уколу, знаєте, вставляти голку, потім пиляти ампулу… Нарешті я з шприцом, ватою та ефіром підійшла до ліжка і перелякалась: там не було нікого. Потім дивлюсь, а професор сидить у кріслі. Я думала, що він задрімав, спробувала розбудити, а він і не поворухнувся. Я так злякалася, що й шприц випустила. Але все ще не вірила, що він мертвий. Думала — знепритомнів. Намагалася привести його до притомності. Тільки тоді, коли побачила, що нічого не допомагає, я вибігла.
— Ви щось брали тут… доторкувалися до чогось?
— Ні, я нічого не чіпала.
— Ну що ж, дякую вам. На жаль, вас чекає ще одна неприємна процедура, дитинко. Мені дуже прикро, але сержант Ройкова повинна буде ще раз обшукати вас.
— Ви думаєте, я щось узяла? — почервоніла Галінка.
— Я нічого не думаю, але ви перші побачили труп. Є такі правила, такий міліцейський звичай, проти якого ми нічого не можемо зробити. — Трепка розвів руками. — Та, зрештою, це й для вас краще, — навіщо вам, щоб потім хтось чіплявся?
— Ну добре, нехай ця жінка обшукає, — погодилася Галінка.
Трепка відвів її до дверей і передав до рук сержанта.
— Знову? — здивувалася Ройкова.
Коли Галінка вийшла, ми провели попередній обшук кімнати, але намагались робити це обережно, щоб до прибуття Пайкерта не затерти слідів, які могли тут бути.
Журка мовчки вказав на пустий папірець з-під порошку і перевернуту склянку на столику біля крісла професора. На дні склянки і на блюдці була вода.
— Отже, все-таки прийняв, — зітхнув я. — А ми ж так його просили…
— Хто приніс порошок? — запитав Журка.
— Йонаш, — відповів я.
Журка кисло всміхнувся:
— На мій погляд, це щось занадто примітивно.
Дальші розшуки дали мало цікавого. У кімнаті був цілковитий порядок. Віконниці зачинені так, як їх залишив Журка. Навіть кошик для сміття — остання соломинка, за яку хапаються всі детективи, — виявився порожнім. У внутрішній кишені професорового піджака ми знайшли тільки бумажник і в ньому — дві тисячі сімсот злотих банкнотами по сто злотих. У нижній зовнішній кишені було трохи дрібних грошей. У білому лабораторному халаті на вішалці біля дверей — кишеньковий календарик і резинові медичні рукавички.
