Знахідка в бібліотеці - Кристи Агата (читать книги без .TXT) 📗
— А чому «певна річ», місіс Джефферсон? — втрутився Гарпер.
— Ну… — Вона завагалась; Мелчетту здалося, ніби їй незручно щось казати. — Джозі якоюсь мірою за неї відповідає і не хотіла, щоб її відсутність помітили. Вона сказала, що Рубі, мабуть, у себе в кімнаті, бо, мовляв, скаржилася на головний біль. До речі, не думаю, що саме так і було. Просто Джозі намагалась якось залагодити цей випадок. Раймонд кудись подався телефонувати в номер Рубі. Мабуть, там ніхто не відповідав, бо повернувся він, скажу вам, як заведений. Джозі пішла заспокоювати його і врешті змушена була танцювати з ним замість Рубі. Вчинок з її боку досить ризикований, бо потім було видно, як у неї болить коліно. Після танцю вона підійшла до нас і почала заспокоювати містера Джефферсона. На той час він уже нервував. Кінець кінцем, ми переконали його йти спати, сказали, що Рубі, певне, поїхала з кимось покататися на машині, а в дорозі вони прокололи колесо. Учора він ліг спати неспокійний, а з самого ранку розходився… — На мить вона примовкла. — А далі ви знаєте.
— Спасибі, місіс Джефферсон. А тепер я хочу спитати вас ось про що: ви не здогадуєтесь, хто б міг це зробити?
— І в думці не покладаю, — одразу відповіла вона. — Боюсь, я нічим не зможу вам допомогти.
— Дівчина не казала вам чогось такого? — наполягав Мелчетт. — Може, про якусь підозру? Чи про чоловіка, котрого вона остерігалась? Або про інтимні справи?
Аделаїда Джефферсон на кожне запитання хитала головою. Складалося враження, що вона не могла їм сказати більше нічого. Гарпер запропонував допитати спершу Джорджа Бартлетта, а вже тоді поговорити з містером Джефферсоном. Полковник Мелчетт погодився, і всі троє вийшли. Місіс Джефферсон пообіцяла послати по них, як тільки свекор прокинеться.
— Приємна жінка, — сказав полковник, коли вони зачинили за собою двері.
— Так, дуже приємна жінка, — підтвердив Гарпер.
Джордж Бартлетт був незграбний, худий, довготелесий юнак із гострим борлаком. Його невміння висловлюватись просто вражало. Він так хвилювався, що від нього годі було почути чітку відповідь.
— Послухайте, але ж це жах, хіба ні? Про таке тільки в недільних газетах можна прочитати. І все одно не віриш, що таке буває, правда ж?
— На жаль, містере Бартлетт, сумніву тут немає, — відповів Гарпер.
— Ні, ні, звісно ні. Але все це якось дуже дивно. За кілька миль звідси, та й узагалі… Десь у сільському будинку, чи не так? Не графство, а якийсь жах, і взагалі… В околицях, либонь, зчинився переполох, еге?
Полковник Мелчетт узяв ініціативу в свої руки:
— Ви добре знали ту дівчину, містере Бартлетт?
Джорджа Бартлетта охопила тривога.
— Я-а-а її д-дуже погано знав, сер. Майже не знав, по правді кажучи. Кілька разів танцював із нею, і вдень ми бачились — теніс і всяке таке, знаєте.
— Здається, ви були останній, хто бачив її вчора ввечері живою?
— Мабуть, що так. Ох, який жах! Тобто я хочу сказати, вона була цілком нормальна, коли я її бачив. Абсолютно нормальна.
— О котрій це було, містере Бартлетт?
— Бачте, я ніколи не стежу за годинником. Не дуже пізно, правду кажучи.
— Ви з нею танцювали?
— Так, по суті… Так, звичайно, танцював! На самому початку вечора. Про що ж я казав?… Це було відразу після її показового танцю з отим професіоналом. Десь о десятій, о десятій тридцять чи об одинадцятій — не знаю.
— Бог із ним, з часом. Ми це ще з'ясуємо. Розкажіть про все, що там було.
— Ну, ми танцювали. А танцювати ж я, знаєте, не великий мастак.
— Як ви танцюєте, немає значення, містере Бартлетт.
Джордж Бартлетт утупився в полковника переполоханим поглядом і почав заїкатися:
— Так… е-е… ні, звісно, ні. Ну, ми танцювали й танцювали, я балакав, але Рубі мовчала, іноді позіхала. Танцюю я погано, як ви знаєте, отож дівчата… ну, розумієте, вони таких не помічають. Я завжди знаю, коли мені треба зникнути… Так було й цього разу. Нічого не поробиш.
— Коли ви бачили її востаннє?
— Коли вона підіймалася нагору.
— Рубі не сказала, що має з кимось зустрітись? Чи покататися на машині? А може… якесь побачення?
Бартлетт замотав головою.
— Мені не казала. — Він спохмурнів. — Вона просто відштовхнула мене.
— Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала?
Джордж Бартлетт розмірковував. Потім похитав головою.
— Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.
— А що робили ви, містере Бартлетт? — спитав полковник.
— Я?
— Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас?
Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:
— Постривайте. Що ж я робив?..
— Ми чекаємо вашої відповіді.
— Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного — пішов у бар і випив.
— Ви пішли в бар і там випили?
— Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там… як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала — вивихнула коліно чи щось таке.
— За часом виходить, що ви повернулись опівночі. Тобто ви хочете сказати, що гуляли попід готелем понад годину?
— Ну, я випив, знаєте. І… я думав.
Ці слова викликали в полковника Мелчетта ще більшу недовіру, і він різко запитав:
— Про що ж ви думали?
— Хіба я пам'ятаю? Про все, — непевно відповів Бартлетт.
— У вас є машина, містере Бартлетт?
— Є.
— Де вона стояла — в готельному гаражі?
— Ні, у дворі. Думав, може, покатаюсь, знаєте.
— То, може, ви й катались?
— Ні, ні, не катався. Присягаюсь!
— Запросили, скажімо, міс Кіні й поїхали покататись?
— Ну, знаєте! До чого ви хилите? Я не катався, присягаюсь. Справді не катався!
— Спасибі, містере Бартлетт! Поки що все. Поки що, — з притиском повторив полковник Мелчетт.
Вони залишили Бартлетта з безглуздим виразом тривоги на його тупуватому обличчі й вийшли.
— Недоумок якийсь, — кинув полковник Мелчетт. — Чи ви так не вважаєте?
— Ох і копати ж нам іще! — похитав головою Гарпер.
Ні портьє, ні бармен нічого не допомогли. Перший пригадав, як одразу ж після півночі дзвонив у номер до міс Кіні, але йому ніхто не відповів. Він не помітив, коли містер Бартлетт виходив з готелю й коли повертався. Був гарний вечір, і багато людей виходили й заходили. До того ж є ще бічні двері, з коридора. Але нічний портьє був цілком певен, що міс Кіні через парадні двері не виходила. Поруч з її кімнатою на другому поверсі сходи, що ведуть на перший поверх, а там у кінці коридора — двері на бічну терасу. Тими дверима вона легко могла вийти непоміченою надвір. До другої години ночі, поки не закінчаться танці, їх не замикають.
Бармен пригадав, що напередодні увечері містер Бартлетт заходив до бару, але о котрій годині — сказати не міг. Десь посеред вечора, як йому здавалося. Бартлетт сів тоді під стіною, і вигляд у нього був якийсь меланхолійний. Скільки він там просидів, бармен не пригадував. У барі було багато відвідувачів з вулиці. Так, Бартлетта бармен запримітив, а от назвати часу не міг.
Коли вони вийшли з бару, до них підбіг невеликий хлопчик років дев'яти і відразу завів жваву розмову.
— Послухайте, ви детективи? Мене звати Пітер Кармоді. То мій дід, містер Джефферсон, зателефонував до поліції про Рубі. Ви зі Скотленд-Ярду? Це нічого, що я до вас звертаюсь?
Полковник Мелчетт хотів був відповісти хлопцеві одним словом, але Гарпер випередив його. Він озвався лагідно й щиро:
— Все гаразд, синку. Тобі, звичайно, цікаво, так?
— Ще б пак! Ви любите детективні оповідання? Я люблю. Я їх читаю всі підряд, у мене є автографи від Дорогі Сейєрс, Агати Крісті, Діксона Карра, Генрі Крістофера Бейлі. А про вбивцю буде в газетах?
