Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– Мадам Рувимова…
– Цить. Хай говорить, – жінка перервала Штейгауза.
– Колись вашого сина можна було вилікувати. Або принаймні обстежити, щоб виявити причину. Його навряд удасться вилікувати. Проте ліки все ж таки існують. Пігулки, уколи, різні процедури. Тільки ж ваш чоловік, Ольго Іванівно, обіймав посаду, яка не дозволяла мати божевільного сина. Або, краще сказати, син заступника оберполіцмейстера Одеси не може відвідувати психіатричну лікарню. Тим більше – лікуватися, де б клініка не була. Тут, у Європі чи навіть за океаном. Поліцейський почав лікувати сина своїми методами. Ви краще за мене знаєте, як саме. Одного разу пан Рувимов переступив межу, яку ви згодні були йому дозволити. І ви його вбили, Ольго Іванівно.
Не змовляючись, в унісон, перелякано вереснули дівчата-іграшки.
Про них, на свій сором, забула навіть Анна. Заспокоїло їхнє звільнення, тож відпустила від себе турботу за життя ляльок. Схоже, Рувимова з Осею так само лишили полонянок поза увагою, забагато честі. Тож усі троє глянули на трійцю в лялькових платтячках, що купчилася в кутку, втискалася в нього. Усе зрозуміли одночасно.
Дівчат налякав тупіт від кухні та змішаний з гарчанням пораненого звіра крик:
– А-А-А-А! ГР-Р-Р-Р-Р! А-А-А-А-А!
– Боже. О, мій милосердний Боже, – промовила матір з сумом, з яким батьки дивляться на страждання тяжко й невиліковно хворих дітей.
– Мадам, я попереджав! – нервово вигукнув Штейгауз, тупнувши й вимахуючи озброєною рукою, вже не цілив у Вольську. – Колись таке мало статися! Ви надто затягнули! Тепер у нас свідки, живі свідки!
До передпокою ступив Всеволод Рувимов.
Дівчата закричали ще сильніше. Одна, без банта, присіла, підняла худенькі плечі, заховала голову в руки. Та, що в блакитній сукенці, заступила подругу по нещастю, прихистила ще й своїм тілом. Третя розвернулася до стіни, утиснулася в неї.
Перекричати Лялькаря вони все одно не могли.
За короткий час він навіть не змінився – перевтілився. Побачивши Всеволода при світлі електричної лампочки, Анна відразу, без коливань, повірила в правдивість історії про доктора Джекіла й містера Гайда, його другу, внутрішню, чорну особистість. Коли читала, навіть вирішила обговорити з чоловіком. Іван погодився, що кожна людина має темний бік, себе не назвав винятком. Але взяв на кпини описаний науковий експеримент, який перетворював світлу людину на темну, зовсім інакшу з вигляду.
Але Всеволод таки виглядав інакше.
Довге волосся розметалося по плечах, настовбурчилося. Жовна грали, налиті кров’ю й від того – не людські очі, здавалося, вилізли з орбіт. Зуби вишкірилися, гострі верхні різці нагадували оскал вурдалака, як його зазвичай малюють на картинках. З кутика рота тягнулася вниз тонка слинява павутинка, рожева від крові – губу Анна таки розбила в темряві. Пальці на руках зігнулися, майже не відрізнялися від лап атакуючого хижака-мисливця.
– Сево, синочку… – простогнала Рувимова.
– Це вже не він! – крикнув Штейгауз, видовище шокувало його. Таке переродження він бачив уперше. – Хіба ви не бачите, Ольго Іванівно! Це не ваш син!
Лялькар був уже за два кроки від гурту.
Анна сахнулася, відскочила з його шляху.
На мить заплющила очі – і тут же гримнув постріл. Відразу за ним – звук падіння, крик пораненого птаха. Розплющивши очі, Вольська побачила біля своїх ніг Лялькаря, довкола голови якого повільно розходилася червона пляма. Кричала тепер Рувимова, не голосно, протяжно. Дівчатка натомість замовкли, принишкли, хіба лялька в блакитній сукні зиркала на мертве тіло мучителя чи то з недовірою, чи то з цікавістю.
– Ви мусили зважитися давно! – виправдовувався Штейгауз агресивно. – Не на це, так на інше! Ви вбили чоловіка, а мали б…
– Мовчіть. – Жінка, яка щойно на очах утратила сина-монстра, не дала його катові договорити, але неабияк себе стримувала. – Мій нещасний хлопчик усе одно не прожив би довго. Але він жив, як міг.
– Він жив так, як ви йому дозволяли! – Анна ступила на пів кроку вперед. – Ваш син з вашого благословення вбивав ось таких дівчат! – Вона кивнула на бранок у кутку. – Вони теж хотіли жити, кожна з них! Ці три теж хочуть! Ви, пані Рувимова, милосердна й любляча матінка, усякий раз цнотливо йшли з дому, коли ваш син збирався знову когось убити! Ви слухали оперу, насолоджувалися театром. А в той самий час нова іграшка вашого сина кричала від болю! Біль – останнє, що кожна пережила у своєму короткому житті!
– Соромите мене? – Ольга Іванівна здивувалася щиро. – Дівчатка, яких ви так захищаєте, не мали й не могли мати в житті нічого ліпшого. Такою була моя умова – брати лише тих, хто продає себе, аби злидні не здавалися аж такими злиденними. Кожна сама зробила такий вибір. Усе одно такі рідко коли доживають до тридцяти. Огидними смердючими старими бабами виглядають у двадцять. З поганими хворобами, зі зламаними ребрами, фарбованим волоссям, без зубів, з червоними від кокаїну носами.
– Але це їхній вибір! – парирувала Анна. – Поганий! Огидний! Неприйнятний для цивілізованої людини! Дівчата ставлять хрест на своїх життях самі! Але не вам ставити хрести на житті кожної з них! Не вам вирішувати, кому коли жити й від чиїх рук помирати!
– Гуманізм, – криво посміхнулася Рувимова. – Щось десь такого я вже чула. Красиві правильні слова. За якими нічого не стоїть. Хіба ними прикриваєтеся ви й такі, як ви.
– Прикриваємося?
– Так, дитино. Прикриваєте власне нерозуміння реального життя. Хочете бути кращими, найперше – у власних очах. Зараз ви дивитеся на себе збоку. І дуже подобаєтесь сама собі.
Штейгауз кахикнув, звертаючи на себе увагу.
– Може, про мораль та моральність поговоримо потім? Зараз треба думати, мадам, що робити з такою купою свідків. Якби слухали мене, то якось розв’язали б усе раніше…
– Осю, я дуже тобі вдячна. – Ольга Рувимова повернулася до нього всім корпусом, очі блиснули вологою. – Ти вчинив жорстоко. Ти зробив мені дуже боляче. Але цей біль – ніщо, коли порівняти з болем материнського серця. Боліло всякий раз, коли бачила, як мучиться моя нещасна, ображена Богом дитина. Усе, зроблене мною – лише заради того, щоб приглушити біль мого хлопчика. Я вдячна, – повторила жінка. – Я хочу віддячити тобі. Тут і тепер. При свідках, вони для того й потрібні. Усе склалося якнайкраще. Не було б щастя без нещастя. Чекай.
Дівчатка принишкли, лялька в блакитній сукенці ворушила губами. Анна зрозуміла – моляться. Проте більше нічого зрозуміти не могла. Хіба вбивство сина стрімко пошкодило їй розум, і згорьована мати божеволіла просто на очах. Та найважливіше і найстрашніше – Вольська не уявляла, що має статися далі.
Штейгауз натомість трохи заспокоївся, навіть поклав револьвер на поличку для капелюхів. Він мав вигляд переможця, якому вдалося розв’язати, ні – розрубати заплутаний вузол. Позбавити найперше себе дуже складної проблеми, скинути з плечей неабиякий тягар.
Ольга Рувимова залишила їх, подалася сходами на другий поверх. Поки її не було, ніхто з присутніх не наважився порушити важке мовчання. Нарешті, хвилин за десять, не більше, господиня повернулася. Не зважаючи ні на кого, ступила до Йосипа впритул. Жестом, легкості якого Анна не чекала від неї, погладила Штейгауза по щоці. Мовила неголосно, з придихом, ледь не ніжно:
– Хочу подякувати, Осю, за все. Це мій тобі дарунок.
Йосип не встиг нічого сказати.
Навряд навіть зрозумів, що Ольга Рувимова плавно приставила до його грудей дуло плаского кишенькового браунінга.
Натиснула спуск.
Постріл пролунав тихо, глухо – і жінка встигла відступити, водночас штовхнувши жертву чимдалі від себе. Інакше на сукні лишалися бризки крові. Схоже, вона чинила так не вперше.
Удруге.
Тепер, тримаючи браунінг напереваги в зігнутій руці, Ольга Рувимова розвернулася до Анни.
Їхні погляди зустрілися. Але витримка зрадила Вольській – опустила очі на револьверне дуло.
Коли грюкнуло, вирішила – постріл. Та звук повторився, і Анна зрозуміла: стукають у вхідні двері, наполегливо. Жінка з пістолетом теж зреагувала за стукіт. Завмерла. Схилила голову набік, міркуючи, що робити спершу, стріляти чи відчиняти.
