Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– Згоден, – кивнув Коваленко.
– Тим часом, – Вольська не реагувала, вела далі, усе більше захоплюючись, – я вже можу розкласти все по поличках. Біда ось у чому.
Анна ступила до шафи. Вийняла з неї предмет, загорнутий у бордову шаль. Розмотала сувій. Урочисто поставила посеред столу невеличку ляльку.
Целулоїдну дівчинку вбрали в червону ельзаську спідницю. Поверх неї зав’язали картатий фартух. З-під хустки на голові зухвало витикалися в різні боки дві тугі руді кіски з вплетеними в кожну рожевими стрічками. Ноги прикривали коричневі сандалики.
– Купила саме цю, бо тезка, – посміхнулася Вольська. – Крамар назвав Анною.
– Поки не розумію навіщо, – признався Гліб.
– Я теж, – уставила Роза. – Хіба ти здитиніла. Або потішиш свою віддану Христю.
– Лялька для наочності, – спокійно пояснила Анна. – Так або приблизно так виглядає кожна жертва Лялькаря. У дитинство явно впадає він. Інакше не поясню, для чого робить із дівчат живих ляльок, а потім калічить, убиває. Оці живі, зламані божевільним Лялькарем іграшки псують загальну картину. Вибиваються з неї, а отже, – плутають сліди, збивають з пантелику.
Говорячи так, Вольська машинально погладила іграшкову дівчинку по голові. Роза й Гліб мовчали, даючи тим самим зрозуміти – уважно слухають далі. Облишивши ляльку, Анна видобула з шухлядки біля ліжка наперед приготований оксамитовий футляр. Розкрила його, виклала вміст поруч із іграшкою.
– Цей гарнітур я купила у відомій нам із Розою крамниці на Десятинній. Свого часу допомагала Іванові в одній справі, де були замішані київські ювеліри. Тож мала нагоду добре вивчити різні вироби. Усі прикраси мають певні особливості, неповторні, як стиль поета. Майстри-ювеліри певною мірою поети. – Вона посміхнулася. – Отже, продукцію батька й сина Цельмерів уже не сплутаю ні з чиєю іншою. Тут наголошу: Цельмери не найкращі, але й не найгірші у своєму ремеслі. У них є власний магазин у Києві, та здебільшого їхніми виробами торгують інші крамарі. Там, на Десятинній, цельмерські прикраси коштують невиправдано дорого. А пропонують переважно їх. Чому?
– Ой, я вас умоляю! – реготнула Роза. – У нас в Одесі на такий гешефт уже продають патенти! Не розумієш? – зиркнула на Гліба. – Брошці з камінчиком красна ціна червінець. Її у вітрині викладають за п’ять червінців. А коли приходить шлімазл з поліції з дурним питанням, за які гроші процвітає означена фірма, йому на пальцях показують цінники на товарах. Ось, торгівля йде, маємо профіт. Особливо обдаровані ще впарять дешеву брошку за всі гроші світу.
– Прикриття, – мовив Коваленко. – Такі крамниці почали називати пральнями. Перуть начисто брудні гроші. Відмивають.
– І ми вже знаємо, що прикривали цельмерівськими цацками, – повела далі Анна. – Шлюбних контор чи бюро знайомств повно не лише в Києві та Одесі. Будь-яка замшіла провінція має бодай одну таку. Заробіток цілком легальний, законний. А на Десятинній його ховають за прилавком з ювелірними прикрасами. Чому? – не чекала, відповіла сама. – Насправді там щось на зразок підпільного борделю. Самотні дами, зазвичай не першої молодості, або заміжні шукачки пригод платять за можливість таємно зустрічатися з заможним кавалером. Теж самотнім, хоча припускаю: більшість одружені. Тепер увага, – Вольська підняла вказівного пальця. – «Купідон» зводить обох, проте далі за все платить мужчина своїй таємній пасії. Такий вигляд, пані та панове, має проституція у вищому світі. Хтиві кавалери обирають собі дам по фотографіях, і я теж позувала для знімка. Все було б просто й, попри певні моральні аспекти, безпечно для життя. Аби тому самому майстрові світлопису не позували юні дівчата, перевдягнені ляльками. Крім того, загинув молоденький амбітний поліцейський, котрий склав простеньке рівняння й навідався на Десятинну з незручними питаннями. Пана Ляміна з компанією це так налякало, що вони менш ніж за добу згорнули свою лавочку. І в прямому розумінні спалили за собою мости.
Вольська замовкла, переводячи подих.
Зрозумівши це по-своєму, Коваленко кахикнув, перебираючи естафету.
– Моя черга. Мій клаптик, як зволили висловитися. Мені вдалося розговорити родичів і знайомих Марійки Сердюк. Спрацювало те, про що сказала щойно Анна Ярославівна. Поліцію не люблять, поліції стережуться. Зі мною балакають.
– Перехвалите себе, – буркнула Вольська.
– Та хай собі! – озвалася з крісла Роза. – Є чим, то хай вихваляється.
– Про Марійку краще, – нагадала Анна.
– Дівчинка справді торгувала собою, – зітхнув Гліб. – Печально, та, на жаль, не дивно. Які часи, такі й звичаї. Зі слів подружок, дурною не була. Цілком розуміла, чим займається й куди може зайти. Тому піддалася на пропозицію їхати в Одесу.
– Це вивідав нещасний Резников, якого кинули під трамвай. – Анна вже не мала щодо цього жодних сумнівів. – Так він вийшов на фатальний для себе слід.
– Але навряд Резников знає: дівчина збиралася не до Одеси, а до Парижа. І вмовив її на таку мандрівку згаданий тут пан Лямін, власною персоною! – Тон Коваленка звучав переможно. – На Ляміна з його «Купідоном» жертву вивела підопічна такої собі мадам Шеймес з салону на Верхньому Валу. Мадам, до вашого відома, постачає хтивцям з особливими смаками неповнолітніх дівчаток.
– Фу, – Вольську пересмикнуло від огиди.
– Згоден. Тільки ж, Анно Ярославівно, коли ви вже вирішили займатися криміналом, вам доведеться й не таке чути, знати, навіть бачити.
– Марійку фотографували? – спитала раптом Анна, тут же махнула рукою. – Господи, чого це я: звісно ж, робили фото. Її теж перевдягнули лялькою.
– Як і чотирьох інших дівчаток, рекомендованих мадам Шеймес. Знімав фотограф з бакенбардами. Потім з кожною розмовляв пан Лямін, там же, на території мадам. У «Купідоні» на Десятинній не була жодна з так званих кандидаток. Зате кожній розказали про цю контору, розписали барвистими фарбами. Мовляв, доставлять до Одеси, до моря. Звідти білим пароплавом – до самого Парижа, де почнеться нове, красиве й багате життя.
Вольська знову замислено погладила ляльку по голові. Затим торкнулася пальцями скронь, стиснула їх, почала масажувати в такт цокання годинника. Лиш воно порушувало тепер лунку тишу, що огорнула номер.
– Дякую, Розо, – сказала Анна нарешті. – Визнаю: Гліб Андріянович заповнив важливий пробіл. Під дахом «Купідона» у борделі постачали ю´нок. Про Париж точно брехня, сир у мишоловці. Хоча цілком можливо, Одеса не остаточний пункт. Звідси цілком можуть перевозити дівчаток до Туреччини. Продавати, як колись, у гареми чи ті самі борделі. Але все одно не зрозуміло, для чого їх перевдягали в лялькові платтячка. Не підкажеш? – Вона звернулася до іграшки. – Ні, чогось все одно бракує. Фото показували Лялькареві. Він мав вибрати собі наступну жертву. І якщо перед Марійкою Сердюк та Оленькою Пивоваровою він обмежувався Одесою… – Раптом вона сильно стиснула іграшку обома руками. – Убивця був у Києві в той час. Він не по дівчат приїхав, з іншою метою. Але якось справді пов’язаний з «Купідоном» і Ляміним. – Лялька впала на килим. – Розо, Глібе… Він не вбиває живих людей. Він псує дівчачі іграшки. Для нього це – потреба. Як ліки для хворого, прости Господи.
– Воно справді хворе, – відрізала Лисиця. – Алкоголік без чарки не протягне. Морфініст без благородного. Нема задоволення – таких типів крутить, ламає, біль пекельний. Припекло – воно собі й замовило в Києві. Ох, за горлянку б його потримати, покидька безумного!
– Ви знову праві, Анно Ярославівно, – тепер Коваленко чомусь заговорив тихо. – Лялькар… Той, кого ми прозвали Лялькарем, багатий і має певний вплив тут, в Одесі. Інакше б для нього в Києві так не старалися. Розо?
Нарешті настала черга Лисиці.
– До Одеси не потикайся. Зевс не Лямка, очей більше, – нагадала підслухане в кублі на Десятинній. – Потім ми з Анькою ще говорили. Знаю я в Одесі одного месьє Зевса, і не тільки я – його всі бариги знають. Не калатайка, справжнє ім’я, у пачпорті. Зевс Лікакіс, грек, мільйонер, один із королів тутешньої контрабанди. Прізвисько відповідне – Вовк [31], і він справді павучисько ще той. Дерибасівська, Катерининська, Велика й Мала Арнаутська, Думська, Грецька, Преображенська – та Боже ж мій, куди не глянь! Месьє Зевс усюди тримає магазини й мануфактури! Через них тече стільки контрабанди, що Чорне море скоро обміліє від заздрощів! Оберполіцмейстер полковник Бунін віддає месьє Лікакісу честь, коли зустрічає на променаді в Міському саду! Градоначальник граф Шувалов отримує від месьє Лікакіса презенти на Різдво й Великдень! Месьє Лікакіс опікає мадам Рувимову. Вона кілька місяців як удова першого помічника поліцмейстера. І про його смерть Одесою ходять, ох, які погані чутки! Словом, Зевс – людина в повному шоколаді – і тут його згадують всує двоє шлімазлів з контори, яка від дешевого борделю відрізняється лише походженням проституток! А ще постачає дівчаток якомусь мішигене [32]!
