Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– Дешева повія, з самого дна, продавала свою доньку? Огидна історія, Розо. Але, погодься, знайома. Навіть звична.
Лисицька поновила вишнівку. Перш ніж продовжити, випила, цього разу одним махом. Витягнула кисет, скрутила й наслинила тугеньку самокрутку. Озброїлася довгим мундштуком, клацнула запальничкою. Перед тим, як підкурити, помилувалася вогником.
– Та худóбина дівчинку свою продала комусь назовсім. Задля забави, – мовила, затягнувшись. – Одеса після тієї знахідки довгенько язиками плескала. Поки наступна зламана лялька не знайшлася. – Вона замовкла, почекала Анниної реакції, повела далі. – Балакали знаючі люди: шльондра дівчисько своє на вулицю не вивела. Мала ходила за матусею, як могла. Бралася за всяку роботу, і їй давали, жаліли. А потім зникла, мов не було. І казали – ота кобила продала доцю раз і назавжди. Коли й кому – хтозна.
Тепер Вольська теж дозволила собі ковток.
– Дівчинка-підліток зникає. За якийсь час знаходять її труп, перевдягнений у ляльковий одяг. Руки-ноги вивернуті з суглобів. І, так розумію, знахідка не одна.
– П’ять, – Роза зробила ще одну затяжку. – Усі задушені й покручені. Кожну вбрали так, щоб нагадувала живу іграшку. Всі дівчатка – злидні, за якими не заплаче ніхто. І ось тепер читаю про таке саме у вашому Києві. Нічого не хочеш мені сказати?
– Хочу, – Анна поклала ногу на ногу. – Ти вгадала, Розо. Мене цей кошмар не просто цікавить. Батько однієї зі зламаних іграшок щедро платить, аби я знайшла душогуба.
– Дай знову вгадаю. Донька купця Пивоварова, – чорнявка не питала, твердила.
– І ваша одеська серія збиває з пантелику, – кивнула Вольська. – Тобто, не так. Із загальної картини вибивається саме вбивство Оленьки. Майстер поміняв жертв, вирішив гратися з дітьми багатих? Чому?
Роза клацнула пальцями.
– Тихо, ша! Майстер? Ти вже знаєш, хто їх убиває?
– Навіть бачила його. На власні очі. Сьогодні, чотири з гаком години тому, – мовила Анна просто, але тріумфу при тому не приховувала. – Чи вбиває сам, не знаю. Він точно діє не один. Але він мене зняв на картку. Як знімав дівчаток-ляльок перед лютою смертю.
Лисиця замислено втупилася в кінчик цигарки, наче відповідь на всі питання вже хтось почепив туди.
– Ти, подруго, знову мене переграла. От не хотіла, знаю – але переграла. Давай, валяй усе від самого початку. Разом потім помізкуємо.
– Мій інтерес тут не лише в грошах, – мовила Вольська. – Зараз уже не скажу, чи зайнялася б цією історією просто так, аби Пивоваров не платив. Не знаю, як пояснити… Страшно. Страшно не подобається мені, коли отак маніакально калічать беззахисних юних дівчат. Нікого не можна калічити та вбивати. Знаю, наївно. Але ж правильно. Я хочу його знайти, Розо. Мене ніби жодним боком не стосується – а все одно хочу. Справа честі, не знаю, не знаю…
– Для чого ти зараз мені все це кажеш?
– Твого інтересу не розумію.
Лисиця скривила губи.
– Ображаєш, подруго, ображаєш. Тобі, бач, платять щедро, але ти б і без того взялася ловити того збоченого, хворого на голову психа. А я, по-твоєму, нічого схожого не відчуваю. Мені, значить, до шмиги, коли одна за одною мордують дівчаток. Отакої ти про мене думки?
– Вибач, – Анна почервоніла. – Звісно, не такої. Але…
– Пояснюю один раз, – різко обірвала її Лисиця. – Одну з дівчаток, убитих та скалічених в Одесі, знала особисто. Батька-босяка посадили за гоп-стоп. Мамку грудна жаба зжерла. Я сироту прилаштувала в хороше місце. Так принаймні думала. Служила при Куяльнику, годила багатим курортникам. Як і коли зникла, ніхто не знає. Для мене, Анько, це особисте, – Роза поклала руку на серце. – Думай тепер, що хочеш.
– Пробач, – повторила Вольська. – Не знала…
– Тепер знаєш! Як і я про твої гонорари. Це нічого по суті не міняє. Я хочу зловити того маніяка. З ним робитимуть те, що він робив із дівчатками. А я буду дивитися.
Анна наповнила її чарку сама.
Щойно Лисиця вгамувала власну бурю – розповіла все, від початку до дня нинішнього.
5
Діяти вирішили негайно.
Після почутого довго думати означало для Рози Лисицької втрачати час. Вона відчула себе у своїй стихії. Задля того й зірвалася з Одеси. Спершу Вольська намагалася опиратися, та швидко здалася. Навпаки, зітхнула з полегшенням. Виявляється, бракувало саме Лисиці з її злочинним розумом і неабиякою спритністю. Тим більше, Анна вкотре змушена була зізнатися не лише собі, подумки, а й Розі, уголос: пережила сьогодні в будинку на Десятинній не найприємніші моменти. Що поробиш, не звична, не готова вдова поліцейського отак, самотужки, з доброї волі пхати голову в левову пащу.
Хтозна. Раптом доведеться пережити подібне ще раз. Може, навіть скоріше, ніж Анні того хотілося. Загалом варто б навчитися не лише мізкувати за плетивом у затишному кріслі й стінах, які, до всього, не завжди захистять. Треба й діяти, як того вимагає сищицький хліб. Але не тепер, Вольській справді було забагато сьогоднішніх пригод.
Чого про Лисицю точно не скажеш.
– Якщо ті твої купідони дурніші, ніж на вигляд, однаково треба кувати залізо, поки гаряче, – заявила, випивши четверту чарку вишнівки. – Картотека, яку ти бачила, нам цінніша тепер за всі гроші світу. Зазирнути в неї сам Бог тепер велів. Тільки ж купідони ті, Анько, навряд дурні. Інакше б не закрутили такий тугий клубок. До того веду, подруго: гралися вони з тобою. Тебе за дурочку вважали. Дозволили піти, аби ти зраділа – о, мовляв, загрузнули їхні кігтики. Коли так, тим більше тягнути не слід. Закриють вони свого «Купідона» вже завтра, шукай вітра в полі.
Прикро, та все ж Вольська мусила визнати Розину правоту. Справді, її візит виглядав підозріло. Але досвідчені злочинці просто прийняли її гру. Могли вбити й викинути труп униз по Дніпру. А далі що? На їхньому місці Анна так само б не ризикнула. Одна річ дівчаток викрадати, яких не відразу й шукатимуть. І зовсім інша – дорослу жінку, за якою напевне хтось стоїть. Той-таки пан Лямін навіть на мить не припустив би, що його несподівана гостя діє самотужки, без прикриття, на свій страх і ризик.
Висновок: «Купідону» кінець.
Не сьогодні, так завтра.
Ось чому під покровом темряви до Андріївської церкви підкотила крита коляска. З неї легко вистрибнув просто й елегантно вбраний панок з піжонськими вусиками, борідкою клинцем і в круглому широкому котелку, насунутому низько на лоба. Інакше пасмо волосся не сховати, навіть якщо Роза перед виходом закрутила його ґулькою й так міцно, як могла, заколола шпильками. Поратися з гривою для неї завжди морочно, коли вбиралася чоловіком. Ладнати вуса й бороду теж не любила, клей потім бридко стягував шкіру на лиці. Проте інакшого варіанту для виходу Лисиця не бачила.
Сукня, ще й укупі з корсетом та черевичками на каблуках, сковувала, обмежувала спритність рухів. Варіант лишитися в чорному трико, як робила багато разів, теж не годився. Адже вилазка готувалася в самому серці Києва, ще й Десятинна сама по собі була не дуже великою вулицею. Ані там, ані довкола не було затишного місця, де навіть вночі просто роздягнутися до трико, а потім – спокійно, без поспіху вдягнутися.
Звичайно, Роза наперед сама розвідку провела.
Вулицю освітлювали гасові ліхтарі. Поодинокі перехожі навряд чи звернули увагу на маневри явно підгулялого панка, котрий цапом стрибав з одного темного закутка в другий. Нема на те ради, Київ давно багатий на різних диваків, тим і знаний, такої слави собі зажив. Діставшись потрібного двору, Лисиця про всяк випадок зупинилася біля брами. Далі вдаючи підпилого завсідника шинків, підкурила, перевіряючи тим часом, чи не цікавиться хто нею надмірно. Заспокоїлася, щиглем послала недопалок чимдалі.
Приємно, млосно захололо всередині.
Важкі вхідні двері затримали не надовго. Відмикати будь-які замки – батька циркова наука. Більше нічого доньці фокусник не міг лишити в спадок. Роза надто поквапилася, відмички-«ведмежатки» легенько брязнули. Завмерла, принишкла, дослухалася. Нічний спокій лишився не збуреним, умілі руки запрацювали далі.
