Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– А, може, навпаки? – купець гикнув, ляснув долонею по губах. – Ви ж ніколи не бачили справжнього Матвія Пивоварова. Світські персони, оті всі зализані, напомаджені, у білих рукавичках, накрохмалені до рипу – вони ж навряд знають, як насправді заробляються капітали. Треба гризти, рвати зубами, треба бути мисливською собакою. Або краще – тигром, левом, ведмедем, чорт забирай! Це вам не грати в преферанс по неділях у затишній кімнатці, де за круглим столом усі свої! Закон джунглів, пані Вольська! Пивоваров у тих джунглях – хижак!
– Вірю, – Анна зберігала спокій, цього разу – без жодних для того зусиль. – Щоправда, не розібралася ще, хто ви насправді: хижак чи мисливський пес?
– Я мисливець із повадками хижака! – рявкнув купець. – А ви – мій мисливський собака!
– Лише з поваги до вашого горя й щирого жалю не серджуся. Хоча мене нині чоловіки встигли образити двічі, а ще ж тільки полудень. Тож прошу залишити мій дім. Гроші поверну, щойно ви отямитеся. Розумію, це важко. Проте нещодавно зазнала схожої рани. І знаю: спершу болить до нестями, спати неможливо, жити не хочеться. Але потім біль поволі йде. Рана затягується. Приходить розуміння: життя довкола нас триває. Тож краще жити, наші мертві цього б хотіли. До побачення.
Пивоваров труснув головою. Механічним, трохи загальмованим жестом повернув голову, зиркнув на Лорда. Без жалю взяв за карк, легенько відкинув далі від себе. Пес образився, гавкнув у відповідь на несправедливість, потрюхав у глибину саду й зник за кущами. Знову ковтнувши, купець покрутив недопиту пляшку, перехилив горлечком донизу, демонстративно вилив рештки на траву.
– Так краще?
– Я не готова сказати, що для вас краще в цю хвилину. До побачення.
– Про гроші згадали зараз. Не розумію – які гроші? Нащо мені ваші гроші? Скільки треба, аби моя Оленька зробилася живою? Заберіть усе, пані Вольська.
Зробивши широкий жест, Пивоваров поточився в кріслі, ледь не впав разом із ним, дивом утримав рівновагу.
– Продовження розмови не має сенсу. Ми не чуємо одне одного, – мовила Анна.
– Знайдіть убивцю, – видихнув Пивоваров.
Прохання прозвучало на диво тверезо. Ніби чоловік навпроти неї нічого не пив, не хамив, не дурів, утративши над собою контроль після тяжкої звістки. Тож першої миті Вольська не сприйняла прохання серйозно. Вирішила – чує чергову п’яну бздуру. Дійшло краще, щойно купець повторив:
– Ви вже знайшли мою доньку, Анно Ярославівно. Швидше за дурноверху поліцію. Тому вірю вам, а не їм.
– Я знайшла місце, де могла бути Ольга, – погодилася Вольська, не вдаючись до зайвих зараз подробиць. – Тільки ж мої дії не врятували дівчину від наглої смерті.
– Дитина лежала там кілька днів. Ми з вами зустрілися в ресторані, домовилися, вдарили по руках. А вона тим часом давно стекла кров’ю. Вашої помилки нема, десь помилився я. Як батько помилився, ось про що мова.
– Про гроші питали… Вважаю, не відпрацювала вповні. Даремні витрати. Тож готова повернути. Не все, дещо пішло на…
– Забудьте! – перервав Пивоваров. – Визнаю, щойно образив вас ненавмисне. Така моя натура, вилізло. Але ви навзаєм ображаєте мене свідомо, б’єте у відповідь. Робите гіршим, ніж я є насправді. Жодних грошей ви мені не винні, чути більше не хочу, без того в грудях пече. Ви зробили все, що могли. А змогли ви багато. Значно більше, ніж уся київська розшукова поліція разом узята.
– Хтозна. Ви ж самі, з власної волі, усунули поліцію від справи. Раптом її сил стало, і Ольгу знайшли б раніше.
– Мертвою! – купець ударив себе кулаком по коліну. – Згоден, їхньої провини в тому нема. Так само, як і вашої. Тільки ж ви діяли жвавіше, більш професійно, зі знанням справи. Повірте, я ділова людина. Бачу, з ким краще мати до діла, аби справа пішла успішно. Поліція неповоротка. Вам віри більше.
– Дякую, – Анна не приховувала, як приємно було їй усе це чути, навіть забула про грубий гостів вибрик. – З нею все одно доведеться погоджувати.
– Що саме?
– Мою участь у слідстві.
– Або погано пояснив, або погано зрозуміли. – Пивоваров покрутив у руці порожнє кавове горнятко, обережно вилив гущу на блюдце, тицьнув себе пальцем у груди. – Я, – палець націлився на Вольську, – наймаю вас. Аби ви знайшли того, хто вбив мою, – палець знову ткнувся в його груди, – молодшу доньку, найменшу дитину. Ви, – палець знову дивився на Анну, – дієте так, як вважаєте за потрібне. Робите те, що вважаєте за доцільне. Гроші на витрати у вас є й будуть. Якщо вам треба буде найняти зо два десятки лободзвонів, аби впоратися з душогубом, у вас є для того необхідні кошти. Якщо ви дізнаєтеся, що вбивця ховається на іншому боці земної кулі, матимете все, щоб їхати довкола світу. Не сприймайте почуте за маячню п’яного… Хоча можете, маєте повне право. Тільки я задля певності готовий тут і тепер укласти з вами угоду на ваших умовах. Ми підпишемо – і починайте.
Анна знала, що відповість – та все ж не поспішала.
– Жодна угода між нами не змусить поліцію допомагати мені. Адже є відомості, які знає тільки офіційне слідство.
– Заважати вам не насмілиться ані пан Харитонов, ані оберполіцмейстер, ані голосний Думи, ані генерал-губернатор. – У словах Пивоварова чулися самовпевненість і п’яна пиха, на що, утім, він мав усі підстави. – Це означає ставати на дорозі в мене. Кишка тонка, у носі не кругло, носи не повиростали. – Він укотре гикнув, цього разу не прикрив рота. – Зрештою, шкодити вам означає визнати: Анна Вольська, одна з наймудріших київських жінок, справді провадить приватне розслідування. А отже, визнати власну недолугість. Хто захоче так робити, хто ризикне?
– Ніхто! – вирвалося в Анни разом з видихом.
– Таким чином, ми з вами не збираємося приховувати нашої угоди від пана Харитонова. Він усе знатиме, проте не помічатиме. Хіба вам, – палець знову націлився на неї, – раптом треба буде офіційне поліцейське втручання. Різні випадки можуть трапитися. То як?
– Припустімо, ви помиляєтеся. Поліція знаходить убивцю раніше…
– Мені потрібні докази, що схоплено саме того, кого треба, – заявив Пивоваров. – Ви їх так само маєте надати.
– Вам?
– Поліції теж. Я готовий, звісно, власноруч розірвати покидьку горлянку. Але йому хоч як присудять шибеницю, тут нема сумнівів. Єдине, про що наполегливо прошу: душогуб повинен дожити до суду.
– Узяти живим, – Анна намалювала посмішку.
– Саме так. Хто схопить його: ви, ваші друзі, мої друзі, поліція, особисто пан Харитонов – значення для мене не має. І буде вам уже тягнути, Анно Ярославівно. Ви ж згодні, чи не так?
Замість відповіді Вольська підвелася, простягнула Пивоварову руку.
Той незграбно випростався, хитнувся, встояв, стиснув її пальці своєю правицею.
– Що ж, почнімо відразу, – сталося те, на що Анна так довго чекала, тож не мала сил себе стримувати. – Бо вже є питання, на яке відповісте тільки ви. Або хтось із ваших домашніх.
– Тільки не дружина. Вона від учора, як почула звістку, нічого не говорить. Усі інші до ваших послуг.
– Цього літа ви влаштували домашній концерт…
3
День у самому розпалі, часу скільки завгодно.
І водночас могло бути обмаль, не вистачити. Пивоваров сам згадав прізвище співака-баритона, бо з відносно молодих артистів він був запрошений на концерт один. Анна й не чула про такого, хоча нема чому дивуватися: нинішнім літом їй не до театрів і взагалі не до забав. Востаннє відвідувала оперу в день Іванового вбивства, до того не випадало нагоди через чоловікову зайнятість. А молоді баритони співають не лише на головній оперній сцені Києва. Навіть більше слід сказати: до Опери молодому баритонові ще слід доспіватися.
Лишалося знайти Корнія Алмазова й переконатися – він і є той самий таємний коханець Ольги Пивоварової.
Дорослий коханець.
Не так: був ним.
Нібито все просто на перший погляд. Для поліцейського слідства, навіть для приватного. Вольська знала, де шукати. Для того слугувала контора адрес [14]. Доступ до неї за сприяння нового покровителя відкривався навіть легше, ніж знаменита печера Сезам з арабської казки. Але що далі – Анна поки не придумала.
