Срібний павук - Кожелянко Василь (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

Рік Божий 1244-й для донедавна квітучої, як рай, а останні десятиліття волею Папи Римського і французького короля ввергнутої у посейбічне інферно землі Лангедоку видався вогненним. Цілу зиму королівські солдати з благословення «псів господніх» — святих інквізиторів — отців домініканців палили села, які ще не очистилися від альбігойської скверни, а в березні надійшла черга палити живих людей. Хоча це не зовсім люди, бо як учив нанебесахнинісущий фра Домінік Ґусман, катари — мерзенні єретики, треба вогнем випалювати їх, та так, аби сімені не залишилося! А за це, діти мої, свята католицька церква гарантує вам відпущення гріхів, ну й для підтримання гріховної плоті в неголодному існуванні маєте дозвіл заволодіти дещицею з добра єретичного, себто, йдучи в хрестовий похід супроти цих так званих катарів, маєте такі ж привілеї, наче б йшли на поганих сарацинів магометських — бий, ріж, пали, грабуй, Гвалтуй, нанизуй на списи немовлят і успадкуєш Царство Небесне! Бо єресь альбігойська — від лукавого! Хіба це не сатанинське вчення: нема одного Бога, а є два — які змагаються за панування над світом, це — бог добра і бог зла, безсмертний дух людський звернутий до бога добра, а тлінна його оболонка тягнеться до темного бога?! Або це — Бог не міг сотворити світ, бо це означало би, що Він сотворив зло, адже ніхто не буде заперечувати, що земне життя людей протікає у мерзенному гріху, моральних вадах і всеохоплюючому злі. А все це тому, що матеріяльний світ сотворив Сатанаїл — старший Божий син, який і править своїм творінням. Та що там казати, якщо ці єретики не визнають ні Святої Трійці, а значить, й Ісуса Христа як Сина Божого, ні католицьких таїнств, зокрема хрещення немовлят, ні навіть Хреста як символа, бо це, мовляв, знаряддя тортур! Але найстрашніше — катари вчать: «Не проливай крові», а це вже зазіхання на підвалини всієї християнської цивілізації. Тому — палити!

До капітана королівських латників, які охороняли замкнутих у підвалах замку Монсегюр найзапекліших єретиків, підійшов високий на зріст чернець у домініканській рясі.

— Прошу благословити, отче. — Капітан зняв шолом і схилився у поклоні.

— Хай Бог благословить, сину. — Домініканець покрив капітанську голову хресним знаменням. — Чи пильнуєте добре, капітане, єретичне поріддя?

— З Божою поміччю, отче.

— Святу справу чините, королівські воїни, — патетично виголосив чернець, — святу справу. Завтра очисний вогонь позбавить твердь земну від цієї диявольської погані в людській подобі.

Капітан благоговійно опустив очі, а домініканець, перебираючи бурштинову вервечку зі срібним розп’яттям, швидко прочитав патерностер.

— Мене звуть фра Ансельмо, капітане, — повідомив чернець, — і я тут з місією.

Капітан урочисто настовбурчив вуха.

— Мене послав превелебний Робер де Бугер, — продовжував чернець, — я маю доручення востаннє поговорити з найзатятішими із єретиків, так званими perfecti, або, щоби ти зрозумів, «досконалими», це вони себе так називають, на предмет відречення від єресі і визнання святих таїнств, Троїці і Папи як спадкоємця Святого Петра. Отже, де камера їхнього головного безбожника лжеєпископа Бертрана д’Ан Марті?

— Я маю наказ від високопреосвященного Робера де Бугера… — рішуче почав капітан.

— У мене знак, — перебив його чернець і тицьнув капітанови під ніс стиснуту в кулак руку, на підмізинному пальці якої блимнув аметист єпископського персня.

— Прошу за мною! — ввічливо сказав капітан. Він взяв у вартового смолоскип, і вони опустилися у підземелля. Пройшли кілька вузьких коридорів і зупинилися біля оббитих кованим залізом дверей. Капітан відімкнув замок. Вони зайшли в камеру і побачили прикованого масивним ланцюгом до кам’яної стіни старого висохлого чоловіка у чорному подертому вбранні, із сивим, аж білим волоссям.

— Залишіть нас, капітане, — звелів домініканець, — і прийдіть через годину.

Капітан запалив смолоскип, що стримів на стіні, прикріплений дмова залізними гаками, і вийшов, на всяк випадок замкнувши з того боку двері.

— Учителю смирення, — звернувся домініканець до катарського єпископа, той здригнувся і уважно подивився на ченця.

— Учителю, я не чернець Домініканського ордену, я Єремія з Боснії, син розуму.

— Вітаю тебе, брате, — тихим, але бадьорим голосом промовив єпископ, — що тебе привело у це місце, де чиниться грандіозний злочин проти Духу?

— Дві речі, учителю, дві речі — перша і друга.

— Є у мене підозра, сину розуму, що перша не заслуговує бути першою, — посміхнувся Бертран д’Ан Марті.

— Ваше життя, учителю, не може не бути першою річчю, — патетично промовив Єремія.

— Про яке життя ти говориш, сину розуму? — байдужим тоном запитав єпископ. — Якщо про земне, то воно завтра обірветься в очисному вогні, сказано ж бо «в огні оновлюється природа», тож тут альтернативи вже нема, а якщо ти маєш на увазі життя духовне, то зрікшись уже давно усіх земних спокус — м’яса, вина, насильства, крови, чуттєвих насолод, пізнавши Вищу істину, отримавши за це від братів своїх статус досконалого, я підготував свою душу, яка завтра звільниться від тлінної плоті, до єднання з Абсолютом.

— Я пропоную вам втечу не для збереження земного життя, — сказав Єремія, — хоча це ніби похідне, а для продовження вашого служіння Духу і донесення світла істини до темних.

— Ні, — твердо промовив єпископ, — я не буду ухилятися від своєї долі. Завтра я разом із двомастами п’ятдесят шістьма своїми братами зійду на інквізиторське вогнище. Хай станеться те, що має статися.

— А доля істинного вчення? — лукаво запитав Єремія.

— Традиція не перерветься, — спокійно відповів єпископ, — нашу головну святиню і наші скарби врятовано. В ніч перед падінням замку Монсегюр його комендант Арно-Роже де Мірпуа організував утечу чотирьох наших досконалих з реліквіями і святинями. Це брати— Гюго, Емвель, Екар і Кламен. Отож служіння Богу добра триває!

Бертран д’Ан Марті пожвавішав, його очі засвітилися внутрішнім світлом.

— А тепер, брате, — сказав він, — викладай мені першу річ, що змусила тебе ризикнути тілесною оболонкою, прийти у цю паділ сліз і скреготу зубовного.

Єремія трохи зніяковів, а потім, набравшись рішучости, заговорив:

— Я, вчителю смирення, маю три іпостасі, перша це — зовнішня, прибрана машкара ченця Домініканського ордену, друга — чин «син розуму» в громаді адептів Істинного Вчення і вірних Бога Добра, а третя — це майстер Ліги Видимого Сущого.

— Це ж служіння зворотньому боку! — вигукнув єпископ.

— Ні, ми не служимо темному богу, — спокійно відповів Єремія, — але ми з ним рахуємося. Ми виконуємо те, що відповідає волі світлого бога, але що не можуть чинити його адепти. Ось! — Єремія витягнув з пазухи ніж у шкіряних піхвах, оголив лезо і встромив його у щілину між камінням стіни. — Бачите?

На лезі ближче до руків’я було викарбувано літери SSGG.

— Ми по різні боки, — сказав єпископ.

— Ні, ми різні сторони однієї Сутності, — заперечив Єремія, — без нас немає вас і навпаки.

— Можливо, але наш вибір — це Вічний Дух, а ваш — минуща матерія.

— Кожен вибір є вибором!

— Справді, — ледь усміхнувся єпископ, — але, здається, у нас не вистачить ночей і днів, тижнів і місяців, років і життів, аби розвивати дискусію. Чого ти хочеш, брате Єреміє?

— Я промовляю від імени Ліґи, — ледь набундючився Єремія, — я особисто нічого для себе не прошу, просить вас Ліґа, або Центуріон справедливости, або Орден Каменя і Мотузки в Зеленій Траві, або Храм Великої…

— Досить, — обірвав його єпископ, — невдовзі варта прийде.

— Отже, ваша високознаносте, — урочисто почав Єремія, — нам відомо, що, крім реліквій і святинь вашої громади, у вас знаходилися речі, які для вас жодної сакральної цінности не мають, проте є цінними для адептів, скажемо так, альтернативної моралі.

— Аморальности, кажи вже, брате, прямо.

— Ні, — твердо промовив Єремія, — якби у нас був час, я би зумів вас переконати…

— Що вас цікавить? — холодно спитав єпископ.

— Ви знаєте.

— Справді, я знаю, бо така річ у нас одна, і ще кілька днів тому, коли вже стало зрозуміло, що замок Монсегюр нам не втримати, дехто з братів-досконалих пропонував піддати цю річ очисному вогню, але колективний розум переміг — було таке явище, є і буде, тож, знищивши символ, його не позбудешся. А тепер ви просите передати це вам?

— Так, ваша високознаносте, а за це ми мали намір запропонувати вам свободу і життя.

— Ну, щодо свободи, — єпископ співчутливо подивився на Єремію, — ніхто мені її не може ні дати, ні забрати, а щодо життя… Ви можете звільнити разом зі мною двісті п’ятдесят шість братів моїх?

— Ні, я прийшов звільнити лише вас, до того ж ціною власного життя: я мав би дати вам цю сутану домініканця, а сам залишитися тут.

— А як же ланцюги? — зацікавився єпископ.

— У мене є інструмент, — поплескав себе по пазусі Єремія.

— Ні! — єпископ вимовив це таким тоном, що Єремія усе зрозумів, — рішення остаточне. — А щодо речі, яка вас цікавить, — продовжував єпископ, — то я нічим не можу вам допомогти, її разом з іншими реліквіями забрали брати-досконалі Гюґо, Емвель, Екар і Кламен.

— Хто з них?

— Хтось із них, вони будуть володіти усіма реліквіями, святинями і таємними текстами по черзі. Отож, у кого саме тепер те, що цікавить вас, я не знаю. Тож прощай, брате.

— Допоможіть нам, — впав на коліна Єремія, — а я допоможу вам!

— Що ти для мене можеш зробити тепер, смішний брате?

— Легка смерть, — заторохтів Єремія, — легка безболісна смерть, — він вийняв з-за пазухи маленьку з синього скла пляшечку, запечатану воском, — один ковток і ваша плоть уже недосяжна для болю від тортур Бугерових катів!

— Збережи це для себе, брате, — насмішкувато кинув Бертран д’Ан Марті, — а я буду разом зі своїми братами до кінця.

— Допоможіть! — луснувши чолом об кам’яну долівку, прохрипів Єремія.

— Та як я тобі допоможу, хлопче, — розсердився єпископ, — коли я тут, а те, що ти просиш, невідомо де?!

— Напишіть листа, — загарячкував Єремія, — ми розшукаємо ваших досконалих, напишіть, хай передадуть нам те, що для вас не має жодної цінности, а навпаки…

— Справді, навпаки, — погодився єпископ, — нам давно треба було позбутися тих дрібних згустків енергії зради. Та як я напишу?

— Я про все подбав, ваша великознаносте! — Єремія радісно почав витягувати з-за пазухи шматок перґаменту, каламар з червоним чорнилом, гусяче перо.

— А кому писати?

— Пишіть чотири листи, усім братам. — Єремія швидко розрізав пергамент на чотири рівні шматки.